Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Магам можна все

- У мене більше нема грошей, - сказав я глухо.

* * *

Я ввійшов так тихо, що він не помітив мене. Стояв біля своєї конторки, щось підраховуючи, слинячи недогризок олівця; голова його обв'язана була шовковою хусткою, але я знав, що це не мігрень і тим більше не франтівство. Під хусткою ховалася срібна монетка, яку я приліпив йому на лоб. Давно. Цілу вічність тому. Ще жива була Ора...

Його небіж - а першим помічником у корчмаря був саме небіж - завмер у кутку, мов заворожена рептилією мишка.

- Хазяїне, - сказав я хрипло.

Б'юсь об заклад, він упізнав мій голос раніше, ніж озирнувся.

І тому озирнувся дуже повільно. Мертвою хваткою стиснув свій олівчик - ніби зброю, ніби він збирався оборонятись...

Я довго вирішував, чи варто повертатись до цього готелю. Саме тому, що мені не хотілося цієї сцени. Цього погляду не хотілось - ого, а в корчмаря є гідність, і він подивився мені в очі саме так, як я того заслуговував.

Як на нелюда, чия перевага в силі не робить його анітрохи шляхетнішим.

Звичайно, слід було оминути готель; ще не пізно й тепер - усміхнутися зневажливо, розвернутися, піти...

- Я співчуваю, - сказав я хрипло. - І перепрошую. Я помилився тоді... у підрахунках.

Він усе ще дивився. Бліде обличчя його потроху бралося червінню, а в очах стояв жах - ніби гримуча змія приповзла до нього, присягаючись у любові.

Я підійшов упритул.

Простягнув руку - він відсахнувся, та, пам'ятаючи нашу останню зустріч, опиратись не став.

Я зняв хустку з його голови. Так, монетку намагалися відліпити, і порізи - сліди цих спроб - загоїлись не так давно...

Срібне кружало впало мені в долоню, профілем Ібрина Другого догори. На монеті король був ще без бороди...

- Перепрошую, - сказав я ще раз і поклав монету на конторку.

Корчмар притискав долоню до лоба.

Я переступив з ноги на ногу, роздумуючи, чи треба ще щось сказати або зробити. Не придумав; ніяково кивнув. Розвернувся. Вийшов.

* * *

"...І ще я обіцяла розповісти тобі, як склалася доля решти дівчат із нашого пансіону. Ти знаєш, у нас дуже тісна дружба й досі... З усіма, окрім хіба Віки. Вона й за юних літ була честолюбна, її амбіції сягали так далеко, як ні одна з нас і мріяти не сміла... І що ти думаєш? Утім, усе своїм порядком.

Багато хто з нас мріяв вийти заміж за мага. Тобто, як ти розумієш, усіх розваг у нас було - сидіти на ґаночку й фантазувати, хто б за кого заміж пішов... Як шкода, що я не можу познайомити тебе з моїм Вінком! Коли ми оженились, він був просто учнем призначеного чаклуна, і незрозуміло було, витримає спробу чи ні, і який ступінь дадуть. Але я - зрозумій! - пішла за Вінка не тому, що він мав дістати магічне звання - аж ніяк! Я покохала його всім серцем - осяяло мене те саме почуття, про яке мріялося в пансіоні...

І він витримав спробу, тільки уяви, і дали йому ступінь - другий, а це для призначеного мага мало не найвищий бал! Я була надзвичайно щаслива... Утім, усе своїм порядком.

Віка... Ну й амбіційна, скажу тобі, особа! За півроку після нашого з Вінком весілля - я вже важка була - дізнаюсь, уяви, що Віка вийшла... за вродженого! Уяви, що за витівка... Усім відомо, що вроджені чаклуни поводяться із собаками куди краще, ніж із жінками. Віку попереджали наполегливо й неодноразово: подумай, що ти робиш, дурненька! Але якщо вже ґедзь напав - нічого тут не вдіяти, так і проживе все життя, ґедзем покусана...

...Так, то про що це я? А, Віка...

Як її попереджали, так і склалось. Перший рік вони прожили в мирі й злагоді, потім Віка візьми та й народи хлопчика, а хлопчик, уяви, батьківського дару й не перейняв! Не вийшло чаклуненка... Чоловік її спохмурнів, жорсткіше себе поставив, та все ще нічого... Другого року Віка візьми та й народи дівчинку! А дівчинка, знаєш, спадку чаклунського не дістає ніколи, жодна дівчинка чаклункою поки не народилась... Отут-то вроджений і показав свою натуру... Віка при ньому - однаково що твар безмовна, а то й зовсім річ. Родить йому, мов кролиха, рік у рік, і все - дівчата! П'ятеро вже назбиралось, та ще те хлоп'я старше, що спадку не перейняло, - шосте... І на кого вона стала схожа, честолюбниця наша! Очей від землі не піднімає, мостиною боїться скрипнути, а черево то пузирем надувається, то мішком пустим висне. Ось куди амбіції заводять, ось як воно йти за вроджених... Не люди вони зовсім. Не наша кістка, не наша кров. Стережись їх..."

* * *

Ледь переступивши поріг своєї оселі, я кинувся до підвалу, до заповітного слоїка.

Підставка для взуття спробувала була стягнути з мене чобіт - я задоволено грубо копнув її. Час дорого коштує; я повернувся додому не за тим, щоб відпочивати. Я прийшов по гроші...

Попередня
-= 113 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!