Слава ЗСУ!

Гидко вискнули незмащені петлі. У рудо-коричневій темряві скляний слоїк здався залізним, іржавим.

Плюснуло під ногами - я послизнувся й дивом утримався, щоб не впасти. Опустив очі...

На долівці маслянисто поблискувала бура калюжа. Пахло болотом - затхлим, мертвим, без єдиної жабки.

Я підняв очі на слоїк.

Тріщина не впадала в око. Можна було подумати, що це нерівна смужка на склі, - та це була тріщина. Кругла посудина репнула, як перестиглий плід; коли я, уже все розуміючи, але ще не наважуючись вірити, зняв важку кришку з вензелем Таборів - усередині банки виявилась порожнеча.

Вогка гнилизна.

Умови, несумісні з грішми.

* * *

Ніколи в мене не було сентиментальних почуттів до рідної оселі. Утім, останнім часом багато чого, що відбувалося зі мною, виявляється по-новому...

Коли запалав, зігріваючи простиглі стіни, камін, коли я сів у крісло, засвітив плавальні підстельні світильники й витягнув ноги на ослінчик - на хвилину здалося, що все гаразд. Я не вигравав Кари, я нікуди не ходив, я нікого не зустрічав; літо закінчилось, настала осінь, та й усе...

У шибу затарабанили часто й вимогливо. Я поморщився; не піднімаючись із крісла, прочинив вікно, запускаючи сирий вітер і маленьку акуратну ворону.

Очі у ворони були геть розгублені. Вона була молода - недавнє пташеня; вона ніколи не мала діла з магами, боялась принуки й не знала, що по виконанні місії її відпустять на всі чотири вітри...

Я взяв її двома руками - пір'я було мокре. Я сказав, дивлячись у розтулений дзьоб:

- Іле. Я приїхав. Радий буду ба...

І враз пригадав: трава. Коники. Маленьке сонце в Ятера за плечем, дзвін сталі, страх смерті, захисне замовляння, установлене потай від Іла...

Як я міг забути?!

Баронеса. Тіло безвільне, ніби зроблене з тіста. "Вам недоступна чарівність гри?" - "Умівши брати, умій і віддати"...

- Скасовується, - сказав я вороні. - Іди.

Звільнена від моєї волі, вона заметалась під стелею, з третьої спроби вилетіла у вікно, і я одразу ж зачахнув стулку - холодно...

Холодно.

Друга я, виявляється, теж утратив. Давно. Коли ми з хлоп'ят перетворилися на юнаків - я був надступеневий маг, а він хто? Лобур сільський, дрібний барончик...

Ні, з голоду я не помру. Мій дім і город прогодують мене й забезпечать; внески до Клубу Кари більше платити не доведеться - досить, один раз "пощастило", досить... Звичайно, поїздки до столиці, а надто проекційні подорожі тепер не з моїми грошиками, точніше, не з моїм слоїком...

З другого боку, хіба мені було погано, коли я жив сам по собі й нікуди не їздив? Навпаки - мені було краще, ніж тепер...

Тому що тепер - гірше нема куди.

Бухнуло у вхідні двері. Кого там сова принесла? Чи це вітер?

Бухнуло ще раз. Цього разу якось невпевнено, ніби за інерцією.

- Пустити, - сказав я пошепки.

Пройшовся протяг, заколихались вогники свічок, смикнулись під стелею світильники. Вище метнулось полум'я в каміні.

Він зупинився в дверях - від його промоклого плаща відчутно смерділо псятиною. Зупинився мовчки - буцім це я без попередження вломився до нього в оселю. Буцім це я мав придумувати тему для розмови...

- У мене слоїк репнув, - сказав я меланхолійно.

Іл де Ятер смикнув кадиком. Нічого не сказав.

- Ора померла, - промовив я відвертаючись. - Ора померла... Ось так.

Ятер зробив два кроки. Зупинився за спинкою мого крісла; шумно задихав:

- Що з нею... чого це?

- Не знаю, - сказав я пошепки. - Мене поряд не було.

Запах псятини заповнив кімнату від підлоги до стелі.

- То тобі грошей позичити? - уривисто спитав барон.

Я озирнувся.

Він постарів. На скронях і в бороді з'явились сиві волоски. Він дивився на мене напружено і якось винувато, ніби старанний учень, що не зробив домашньої роботи.

- Хорте, - він не витримав мого погляду, відвів очі. - Я можу тобі просто, ну, грошей дати, без вороття... Ти ж через мене, той, потратився...

- Платню мені заплатиш? - спитав я саркастично.

- Та що ти, - він зовсім спохмурнів. - Просто... пробач ти мені, Хорте. Я через бабу... тобто... мало не вбив тебе, Хорте.

- Уже не важливо, Іле, - я зітхнув. - Власне... однаково.

* * *

"...є такими самими підданцями Північної корони, як і люди інших станів. Усі пункти параграфа "Про заходи й стягнення" стосуються їх уповні.

У разі особливо тяжких злочинів (убивство членів королівської родини, ухиляння від сплати податків у воєнний час) до осіб магічного звання вживається тюремне ув'язнення на термін до трьохсот років.