Слава ЗСУ!

Дідок допоміг мені зняти плащ. Уже знайомий мені хлопчик - здається, він підріс за той час, поки ми не бачились - пройшовся по моєму вбранню одежною щіткою.

- Ви маєте поганий вигляд, - занепокоєно сказав дідок, коли хлопчик пішов. - Ви просто-таки охляли, люб'язний Хорте... Дуже складно вибрати гідне застосування Карі... Я розумію. Ваша правда.

Я подивився на себе в дзеркало.

Неприємний тип. Жовтава шкіра, кола під очима, тьмяні очі - праве здається сірим, ліве набуло кольору нечистого піску.

Та жінка, в скрині, мала куди гірший вигляд. Але бридкості своєї не соромилась - у неї була на те поважна причина. Вона вже понад місяць була мертва.

Та жінка, погублена заради кількох монет і пригорщі дрібничок...

Пам'ятаю, як я стояв перед розкритою скринею, а за плечем у мене височів префект. Пам'ятаю, в якусь мить він навіть зробив рух, щоб підтримати мене під лікоть: чи чувано таке!

На щастя, він вчасно спам'ятався, і порив його так і лишився незавершеним.

Пам'ятаю, як тріснула залипла кірка в мене на губах, коли після довгого мовчання я сказав нарешті:

- Це не вона. Це не Ора Шанталія.

Пам'ятаю, що префект, здається, навіть трішки образився:

- Ви певні?

Я знизав плечима й побрів, мов сліпий, геть - із підвалу, із холоду, зі смерті в смерть, тому що краще б вона була Орою. Тоді б я міг хоча б простежити, щоб її по-людськи поховали, тоді б я міг присвятити себе пошуку вбивць, тоді б я страждав, напевно, але все-таки визначеність - краща за невідомість...

Як було б добре, якби на світі не було сабаї. Не було короткого, убивчого для всякої надії рядка; тоді б я зрадів, побачивши в страшній скрині тіло незнайомої жінки. Я б танцював, певно, серед промерзлого підвалу, тому що ця загибла дорога не мені - комусь іншому...

А цей інший танцював би, побачивши в скрині замість своєї жінки - Ору.

- Пане зі Таборе? - занепокоєно спитало дідусеве відбиття у дзеркалі.

- Так, - сказав я старенькому, який стояв за моєю спиною. - Так, звісно ж.

- Вам би завести сову, - сказав дідок стурбовано. - У мене на оці саме є пташеня, дуже хороше пташеня, я не пропоную його абикому... Сова, пане зі Таборе, потрібна магу не тільки для підтримання традиції, о ні...

- Я подумаю, - сказав я байдужно.

* * *

"Один молодий маг задумав одружитись, з п'ятдесяти претенденток вибрав десять, з десяти - чотирьох, з чотирьох - двох, а вже з цієї парочки ніяк не міг вибрати. Звернувся за порадою до батька, той і порадив. Юнак звів наречених в одній кімнаті, дав їм набір золотих цяцьок (персні, браслет, намисто, брошку) і сказав: кому прикраси будуть саме враз і до лиця, того й заміж візьме. Пішов і двері за собою зачинив.

Панянки, звісно ж, пересварились між собою. Дерли одна з одної прикраси (сережок він їм не дав передбачливо, щоб мочки цілі лишились), за волосся одна одну тягали, штовхались, брикались, нарешті одна перемогла, все на себе наділа, а друга в куточок і в сльози... Кого наш герой за себе взяв? Звичайно, ту, що програла. Навіщо йому дружина-забіяка, дружина-переможниця?.."

* * *

У залі приглушено гули голоси - нібито вулик накрили великою подушкою; здається, відвідувачів було більше, ніж я сподівався. Можливо, свято або пам'ятна дата? І взагалі, який час?

Ніби відповідаючи на моє запитання, в залі заухала механічна сова. Дев'ять разів. Значить, дев'ята вечора; до префекта я прийшов, пам'ятаю, опівдні... Де ж мене носило весь цей час? Вісім із половиною годин, що вмістилися між відвідинами підвалу під префектурою і цим-от дев'ятикратним уханням?

Я відсунув оксамитову портьєру, що прикривала вхід у залу. На мене не звернули уваги - принаймні в першу секунду, - тільки чиясь сова, що дрімала на спинці стільця, розплющила круглі очі.

Панове маги відпочивали.

Панове маги пили й закусювали, пахкали люльками, і сизий дим якось уже занадто мальовничо струменів під стелею - напевно хтось спеціально забавлявся, конструюючи повітряні замки.

За маленьким столиком у глибині зали самотньо сиділа людина в чорному.

- Здоров'я вашій сові, Таборе! Коли ж ви скористаєтеся заклинанням, любий друже? Усі вже знудились в очікуванні наступного розіграшу...

Я не обернувся. Я вже йшов через усю залу - йшов, натикаючись на стільці.

- Гей, щасливчику Таборе! Ви не надто чемні сьогодні! Чи не захворіла ваша сова?

Я мигнув; здається, звичайний люльковий дим виїдав мені очі. У якусь мить здалося, що столик порожній - хто жартує зі мною?! Невже моя власна запалена уява?

Ні, людина в чорному так само попивала зі свого келеха. Людина в чорному. Жінка...