Слава ЗСУ!

Мене дружньо схопили за рукав; не дивлячись, я вивільнився.

Відстрибнув з моєї дороги хлопчик-слуга.

Я вже біг. Збиті мною стільці неквапно падали - по-бальному крутились на одній ніжці, збираючись повалитися з якомога більшим грюкотом; навіть збита зі столу склянка ще не долетіла до паркету - линула, мальовничо розпліскуючи червону рідину на скатерть, на підлогу, на чиїсь черевики...

Жінка нарешті подивилась на мене.

О жах! Цілу мить мені здавалося, що та піднялася зі скрині, якимось чином вибралася з підвалу й прийшла до клубу, щоб мене розіграти...

Карі очі, налякані й радісні водночас. Повіки, підфарбовані різними фарбами - коричневою й золотистою.

- Оро?!

- Хорте, - вона щасливо й докірливо всміхалася. - Ну що ж ви... спершу змушуєте мене чекати й хвилюватися сова знає скільки, потім вдираєтеся, ніби божевільний, таж на нас усі дивляться, ви тільки озирніться!

Поза моєю спиною падали грюкаючи збиті на бігу стільці.

- Оро...

- Та що з вами? - вона перестала всміхатись.

- Оро Шанталіє... це ви?

Вона знизала плечима - уже з роздратуванням:

- Заради сови, Хорте... ви поставили мене в ніякове становище.

Мене торкнули за плече; я обернувся. Пан голова дивився збентежено, на плечі в нього тупцялася сова, за спину ховався хлопчик-слуга.

- Пане зі Таборе, який я втішений вас бачити...

- Перепрошую, - сказав я дерев'яно. - Перепрошую тих добродіїв, яких я випадково... готовий відшкодувати...

- Та що ви, - голова похитав головою. - Любий Хорте, людина, що довго володіє Карою, стає часом геть нестерпною в спілкуванні, усі ми це знаємо... Я підійшов спитати, чи не потребуєте ви допомоги клубу?

- Спасибі, - прошепотів я.

Вся зала дивилася на мене. Сильні й слабкі, знайомі, незнайомі, ледве знайомі, напівзнайомі...

Я кашлянув:

- Панове... Перепрошую. Перепрошую всіх, кого образив...

Сидячи поруч, Ора дивилася на мене знизу вгору. Без усмішки.

Я взяв її за руку і, не озираючись і не слухаючи реплік, повів до виходу.

Вона майже не пручалася.

* * *

Її рука була в моїй руці.

Тепла. Жива.

Решта не мала значення.

- Де ви зупинились?

- Хорте, заради сови... Що сталось? Ви покарали Препаратора? Ні, ви не покарали, ваша Кара при вас... Значить, Голий Шпиль - не Препаратор? Чи ви не змогли відшукати його? Що сталось, не мучте мене, ви поводите себе дивно...

- Де ви зупинились?

- Другий місяць мешкаю у "Відважному ховраху"... На щось пристойніше в мене замало грошей...

Я перевів подих. Знову "Ховрах"... Знак? Випадковість?

- Куди ви мене тягнете? Ви знаєте, де "Ховрах"?

- Я сам там колись мешкав... Оро, помовчімо. До "Ховраха" - просто помовчимо, гаразд?

І ми пішли, як добропорядна пара - кавалер і дама, рука в руці й гордовита постава; я ледве стримувався, щоб не перейти на біг.

Ось знайома вулиця.

Ось фасад "Відважного ховраха".

Ось хазяїн - упізнав мене, уклоняється. Ось ключі від номера... Ось сходи, які миє вранці лінива служниця...

Ось ми й прийшли. Номер не той, де мешкав колись я - я ж вибирав найкращий, а в Ори проблеми з грішми.

У мене, втім, теж. Слоїк репнув, вода розтеклась по долівці...

Не те.

Ора відімкнула номер - я механічно завважив, що крім замка на дверях було слабкеньке сторожове замовляння.

- Ласкаво прошу, Хорте...

Перше, що я побачив, увійшовши до кімнати, була велика пташина клітка на столі, клітка, накрита темною прозорою хусткою. Усередині клітки виднілися обриси пташки - сови, звісно ж, дуже маленької вухатої сови.

- Ви ж терпіти їх не можете, - сказав я зупинившись.

- Так, - винувато зізналась Ора. - Але є така прикмета: якщо хочеш щасливого кінця ризикованої справи - заведи собі нову сову. Ваш похід до Препаратора був справою більше ніж ризикованою, і я вирішила...

Я не те щоб обійняв її. Я просто взяв - як власність, як мало не загублену річ, я притиснув її до себе, почув биття її серця, почув запах живого тіла - живого, а мені-бо в якусь мить зайшло в голову, що це ходячий мрець, привид виліз із невідомої могили, що ця Ора - несправжня...

- Хорте?!

- Неважливо, - пробурмотів я невиразно. Губи мої робили діло, що не мало відношення до артикуляції.

- Хорте... Та що ви...

Ніколи раніше я не дозволяв собі бути пристрасним.

Пристрасний маг - це що? Це дурість...

Ніколи раніше.

За вікном мокла осіння ніч, а я чув запах сонця в зеніті, запах співливих цвіркунів, запах звіринки, що біжить крізь лопухи.