Слава ЗСУ!

Вона спала.

Я дам їй ще кілька хвилин. Більше не можна - треба відправлятись, треба їхати, тепер рано смеркається, час вирушати...

На пильній полиці стояли декілька таких самих запорошених, нікому не потрібних книжок. Навіщо вони тут? Навряд чи пожильці цього номера коли-небудь мали потребу читати...

Поряд із книжками, на вільній половині полиці, стояла порцелянова лялька - з великими очима й ротом, у білій із вишивкою селянській сукенці. На пишній пелені можна було прочитати напис: "Артові Слимаку від громади городників Приріччя, процвітати вам і радіти..."

Я хмикнув. Хто такий Арт Слимак, чи процвітає, з якої речі громада городників вирішила обдарувати його порцеляновою лялькою, як лялька опинилася на готельній полиці...

Я насупився. Якась неправильність, якась темна непотрібна думка, ковзнувши по дну свідомості, примусила мою шкіру взятися сиротами.

Що трапилось? Що за слово примусило затьмаритися радість цього ранку? Погасило ейфорію?

Арт Слимак? Ніколи не чув такого імені.

Приріччя? Ніколи там не був.

Городники?

Я над силу осміхнувся. Відійшов від полиці, перетнув кімнату, не дивлячись під ноги, наступаючи на розкидані речі.

Обережно сів на край ліжка.

Погляд мій повертався до полиці, мов примагнічений. Ора спала. Тяжке відчуття не відлягало.

Процвітати вам і радіти...

Лялька.

Лялька, оце слово. Не вимовлене. Порцелянова лялька.

Я тряхнув головою. Нісенітниці якісь. До чого тут...

Солодко посопувала Ора. Під хусткою ворушилося совеня; я встав, навіщось переставив клітку на підвіконня. Пройшовся по кімнаті; відшукав серед купи речей на підлозі футляр із Карою. Витягнув глиняну потвору, подивився в її безоке, без ніякого виразу обличчя.

Передчуття перетворилося на почуття. Усвідомлення було таким важким і щільним, що навіть відкидало тінь - зловісну тінь катастрофи.

Відповіді на всі питання були поряд, були тут; слід було простягнути руку й узяти їх. Скласти фрагменти мозаїки й розгледіти картинку в цілому; від усвідомлення того, що я можу на ній побачити, волосся заворушилося в мене на голові.

Напевно, я міг би здогадатися й раніше.

А може, й ні. Можливо, мені слід було все це пережити - Орину смерть і її повернення. І цю ніч. І все, що між нами сталось. І всі слова, які ми сказали одне одному в ті короткі моменти, коли губи наші були вільні.

І цей ранок. І це щастя. І танець одягу. Усе це, що я пережив уперше. Я, надступеневий маг, якому можна, здавалось би, все.

Уперше на віку я прилюбився до людської істоти так сильно, що утрата її була б рівнозначна для мене втраті смислу, кінцю всього життя. Мені згадався Март зі Гороф: "У мене була пасербиця. Дівчинка чотирнадцяти років, розумниця, тонка натура... геть одинока. Я прихистив її..."

Цей один, який щовесни видавав своєму дракону по незайманці, ледве стримував сльози, згадуючи свою Смерічку. Дівчинку Смерічку, яка не прожила в його замку й місяця. Без якої він - той, що зневажав усіх на світі, - відчував себе осиротілим.

"Мені підсунули ляльку... До кожного з препарованих - до кожного! - незадовго до викрадення присмоктувався близький друг, подруга, коханка..."

При-смок-ту-вав-ся... Провокуючи любов, провокуючи ніжність, дружбу - всі кращі почуття, на які жертва в буденщині й геть здатна не була. Як не мав друзів старигань-купець, як не мала подруг ювелірша, як не любив рідного сина Март зі Гороф...

Ора поворушилась. Відкинула з лоба світле волосся; сіла на ліжку. На мене майже проти волі налинула хвиля... ніжності, ось що це було за почуття. Хотілося забути все, нічому не вірити, викинути глиняного боввана, розколотити цю дурнувату порцелянову ляльку, поїхати з Орою додому, як і збирався, буде зима, буде нове життя, спокійне, щасливе, повне смислу...

Ора скинулася зі мною очима. Усміхнулась, насупилась:

- Щось знову трапилось, Хорте?

- Трапилось, - відповів я самими губами.

- Ви лякаєте мене, - сказала вона після паузи.

- Я сам переляканий, - зізнався я.

- Не кінець світу, - вона всміхнулася. - Я жива, Хорте, я не постала з могили...

Найняти карету просто в "Ховрахові", сніданок узяти з собою, не затримуватись ні на секунду. Поїмо в дорозі...

Чекати одне одного. Довго прощатись на ґанку. Потім квапитися додому, і щоразу, знову зустрівшись, сміятися з радості.

Я опустив очі:

- Ора Шанталія померла.

- Хорте, - сказала Ора. - Це вже не смішно.

- Так, - промовив я, роздивляючись глиняну потвору. - Справжня Ора Шанталія померла. Можливо, її давно оплакали й поховали.