Слава ЗСУ!

- Далі, - сказала Ора з несподіваною м'якістю.

Я подивився на неї. Вона здавалася заінтригованою. У неї навіть очі загорілись, і на секунду мені здалося, що вони справді різного кольору - як у вроджених магів.

- Оро, - сказав я дуже тихо. - Якщо у вас... якщо у тебе є інше пояснення - я буду просто щасливий.

- Так? - так само м'яко здивувалась Ора. - Адже я ще не чула вашого пояснення, Хорте...

Я облизнув губи:

- Ора Шанталія - справжня Ора Шанталія - померла далеко звідси... можливо, від довгої хвороби. Можливо, від старості. І сабая байдужно зафіксувала її смерть. А ви... назвались іменем справжньої жінки, але не могли припустити, що вона помре, що я дізнаюсь про її смерть... і про все здогадаюсь.

- Тобто я ошуканка? - поцікавилась Ора.

Я мовчав.

- Оце так бридня, - сказала Ора з огидою. - Хорте, обов'язково треба було споганити цей ранок?

Я знову мало не піддався слабкості. Узяти з собою Ору і їхати додому...

- І хто ж я, на вашу думку? - Ора потяглась до своєї сорочки. Пірнула в тканину, як у молоко, одразу випірнула, повела плечима, дозволяючи легким оборкам улягтися зручніше на високих, до найменшої родимки знайомих мені грудях. - Хто я, на вашу думку, - авантюрниця? Чи ходячий мрець? Хто я?

- Слуга Препаратора, - сказав я, дивлячись їй в очі.

Вона на секунду завмерла. Зміряла мене уважним кравецьким поглядом:

- Ви захворіли, Хорте.

- Лялька, - сказав я. - Принада. Я попався, як останній дурень... як до того Гороф. Як до нього - два десятки невдах.

Ора дивилась на мене не кліпаючи, а мені захотілося, щоб вона раптом зчинила істерику. Щоб ридала, лаючи мене недобрими словами, узивала бовдуром, поривалась піти і більше ніколи зі мною не зустрічатись...

- Я не маю рації? - спитав я й сам почув, як прозвучала в моєму голосі непристойна надія. - Я дурень?

Ора підібрала губи. Задумливо похитала головою:

- Ні... не дурень.

- Поясни, чому я помиляюсь? Переконай мене?

- Навіщо?

Справді, навіщо?

Мені вже однаково, де правда й де брехня. Я хочу вірити тільки в те, що мене влаштовує. Я заклеїв би собі очі, тільки б не бачити очевидного...

Вона була такою пихатою в цю мить, вона була такою гарною, такою моєю й водночас такою чужою, що ще секунда - я луснув би, розкраяний протилежними почуттями. Я би порвався, як струна, яку занадто старанно натягнули; яка це, виявляється, мука - випробування на розрив.

Я виявився міцним. Я не луснув, а замість цього розлютився. Вона моя, ця жінка; вона ніколи не буде моєю. Вона як мило з рук... Я оплакав її, вона жива, їй не ошукати мене, вона бреше в кожному слові. Вона...

Глиняний бовван стрімко теплів у моїх долонях.

Я бачив, як міняється Орин погляд. Як розширяються зіниці. Як стискаються білі руки поверх білої пухової ковдри. Як вилиці стають білими-білими - хоча біліше, здається, вже неможливо...

У цю секунду вона належала мені повніше, ніж декілька годин тому. Ніж навіть у кращі миттєвості минулої ночі.

Я зрозумів, що ніяк інакше не зможу привласнити її. Що це буде правильно, логічно й красиво - покарати її саме зараз. Що я вже караю. Глиняна шийка тріщить. Заждіть, адже вирок... Привід... Покарати - за що? За те, що перекинулась тоді пахучою польовою звіринкою...

Я божество. Я вершитель. Я - втілена справедливість. Я караю з любов'ю; я караю заради вселенського блага. Слова стають зайві; я пливу, як в олії, і тільки щасливе бажання подовжити цю мить якнайбільше стримує мене. Ніколи в житті я не відчував нічого поді...

Під вікном зайшовся вереском собака.

Таке враження, що на нього наступили.

Вереск перейшов у гавкіт, відгукнулися пси з усієї околиці, залаялись робітники. Я дивився перед собою, не розуміючи, хто я, де й звідки взявся.

Під вікнами кричали, стукали, пиляли, скригали залізом об залізо, а в номері над нами лунко тупотіли черевики, так, що небезпечно тремтіло потріскане ліплення на стелі. Собаки вгамувались нарешті; я побачив, що стою перед ліжком, що переді мною сидить на постелі німа жінка - біла до кінчиків волосся. І тоді я нажахано витріщився на боввана в своїх руках і побачив, що тоненька шийка, на диво, ще ціла.

- Оро?

Вона мовчала. Вона дивилася на мене з таким жахом, що мені зробилося... ніби мене спіймали на крадіжці.

- Оро, я... не хотів.

Вона мовчала.

- Оро, я... Сам не знаю. Я не зміг би... Я не хотів... Пробач...

Губи її ворухнулись.

- Що? - спитав я перелякано.

Вона не відповіла.

Перед ліжком стояв круглий столик; я змів на підлогу весь мотлох, що на нім лежав, і в центр облупленої стільниці поклав - майже кинув - глиняну Кару: