Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Магам можна все

- У твоїй присутності більше не доторкнусь до нього. Ніколи. Віриш?

Її губи ворухнулися знов.

- Що?

- Одягнись...

Плутаючись у рукавах і холошах, я взявся вдягатись; перламутрові ґудзики блідо поблискували, поворозки не бажали зав'язуватись, я змагався з ними, не відчуваючи власних пальців, і думав напівздивовано, напівнажахано: невже? Невже зараз, цю ж мить, вона могла бути мертва... або вмирала... а я стояв би над нею з глиняною головою в одній руці і тулубом у другій...

Жахлива маячня. Я зацькований ідіот, ось хто я, мені тікати з цього міста, тікати разом з Орою, і ніколи більше не мати діла з Клубом Кари, і нехай передохнуть сови всіх його членів на чолі з совою пана голови...

Розправляючи комірець сорочки, я остаточно прийняв рішення:

- Оро...

Вона вже цілком опанувала собою. Більше того, її зневажливо стиснуті губи склалися в усмішку - ніби жінка стримувала сміх, ніби перед нею постало видовище безглузде й комічне, на кшталт дресированого коня в мереживних панталонах.

- Я смішний? - спитав я різко. Різкіше, ніж хотілося б за таких обставин.

Вона накинула на плечі халат. Повільно підвелась, поширюючи запах напахченого шовку; з купи моїх речей на підлозі біля ліжка видобула шкіряний мішечок із самоцвітами.

- Оро, - сказав я нервово. - Будь ласка, пробач. Я зарікся мати справу з Карою. Це...

Моя співрозмовниця зупинилася перед столиком, над проклятим глиняним бовваном. Простягнула руку, ніби бажаючи торкнутися Кари; відсмикнула, як від вогню. Глянула на мене - чи то з сумнівом, чи то з докором.

- ...Це справді... Кара справді... Оро! Пробач! Я викину цього боввана на смітник, я...

Вона з сумнівом пожувала губами. Потягнула за шкіряну поворозку, розв'язала мішечок - я все ще в подиві спостерігав за нею - і висипала самоцвіти просто поверх глиняної фігурки. Камені розсипалися з кістяним постукуванням, розсипалися недбало, але жоден не впав зі столика на підлогу. Промінь сонця сяйнув саме вчасно, щоб накрити собою самоцвітний розсип, запалити на гранях червоні, лілові, смарагдові іскри.

Двадцять два камені. Двадцять дві долі.

- Красиво, - задумливо сказала Ора.

- Що?

- Красиво, кажу... Правда?

Я мовчав.

- Насправді їх, звичайно ж, набагато більше. Ви зібрали тільки деяку частину... Яке розмаїття, яке багатство відтінків...

- Що?!

- Я про камінчики кажу. Красиво, правда?

У цю саму мить пожильці сусіднього номера, відділеного від нас тонкою дерев'яною стінкою, - ці самі пожильці безсоромно й гучно почали кохатись. Стогони, зітхання, надсадний скрип ліжка - музика над усяку міру фальшива тепер, у цей ранок, у цю хвилину. Ніби знущання. Ніби пародія. Ніби ляпас.

Я мовчав; Ора знов усміхнулася. І від цієї усмішки мені стало страшніше, ніж будь-коли.

"Жінка в магії так само доречна, як миша в бочці меду", - мені раптом згадалися слова пана голови, я подумав, що це підходящий до часу жарт. Що Ора здогадається - моє почуття гумору все ще при мені.

До скрипу розсохлого дерева, що долинав через стіни, додався розмірений стукіт. Певно, легке ліжко, підстрибуючи, стукотіло в підлогу ніжками, мов застояний кінь; мені захотілося заткнути вуха.

Ора повільно підняла руки - долоні її виявилися на рівні грудей, одна проти другої, ніби два дзеркала. Я напружився.

Мить. Коротка, яскрава ілюзія - дзиґарі із заводними ляльками. Дві пари ворітець, між ними жолобок, по якому повзуть фігурки... Я все це побачив одразу, яскраво, в деталях, і побачив, як праві ворітця відчинилися, з них плавно викотилася фігурка повнявої жінки в розкішній сукні. За жінкою слідом ішов юнак з відкритим простацьким лицем, за ним - дівчинка-підліток з величезними очима, за нею - худорлява панянка з лукавою усмішкою; я дивився, вражений достовірністю картинки. Ляльки-примари здавалися живими людьми, я майже впізнавав їх, але не міг упізнати; ляльки йшли і йшли, їх було багато, понад сотню, а останньою йшла Ора Шанталія в мініатюрі - чорна сукня, потертий чоловічий пояс, і на шиї - я здригнувся - низка переливчастих, з іскрами каменів...

Вервечка живих фігурок сховалася в лівих ворітцях - за дверима-долонею. Мана спала - не було ні жолобка, ні дзиґарів, переді мною стояла босими ногами на потертому килимі Ора Шанталія, її розведені долоні копіювали жест рибалки, що хвалиться розмірами невпійманої рибини.

Вона опустила руки. Спокійно, навіть весело подивилась мені в очі.

Під вікном цюкала сокира. Неначе споруджували ешафот - рано-вранці, у дворі третьосортного готелю...

Моя глиняна потвора лежала на столі, оточена кольоровими іскрами. Недоречна, груба, з безпомічною тонкою шийкою.

Попередня
-= 124 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!