Слава ЗСУ!

Ні, я не стану битися з жінкою. Поки не заженуть у тісний кут - не стану. Але Кара - інша річ. Карають незалежно від статі, а відповідно до провини. Кара належить мені, і я її добуду; між мною й столом було три повні кроки. По той бік столу сиділа одна, що назвалась Орою. Очі її палали незгірше самоцвітів, я дивився в них, слухняно киваючи.

- Ятер - це цікаво... Це захопливо. Тому що для справжньої препарації годяться тільки складні особистості, так звані "суперечливі натури", на противагу натурам цільним. У такому нетривіальному "будинку" співіснують властивості, для спільного життя не призначені... Ось Ятер. Старе луб'я вміло кохати насправді, віддано, безоглядно, жертовно, якщо хочеш. Барон Ятер... Його внутрішній "будинок" - дещо середнє між казармою і богадільнею. І таке зворушливе, юнацьке почуття! Мені захотілося "виселити" з нього цю вражаючу впертість, цей носорогів звичай ломитися вперед крізь долі людей навколо... Те, що зосталося, виявилося нежиттєздатним. Шкода... Зате я дістала потрібний досвід, а негативний результат - теж результат... Я сотні років відпрацьовувала цю вмілість, але тільки тепер, в останні роки, дістала можливість користуватися нею. Дивися, - вона провела долонею над камінчиками. - У цьому гранаті поміщено бездоганний смак. У цьому аметисті - жадоба... А в цьому смарагді сидить ще одна жадоба, але іншого роду, складніша, якщо можна так висловитись. Якщо купець, власник аметиста, вельми заможний пан, ніколи не позичав без відсотків, купував ношений одяг і підбирав з гнойової калюжі впалу копієчку, то власник смарагда, хоч мав вельми помірні статки, влаштовував бали та бенкети, виписував найкращих музик, не пропускав жодної вродливої жінки, страждав, якщо породистий кінь належить не йому... Жив, жив, жив жадібно, навіть надсадно, щоранку прокидався з думкою, що життя вислизає, а живемо ж лише раз!

- Що з ним стало? - тихо спитав я. - Після препарації?

- На жаль, він захворів і помер. Ви купили камінь у його небоги.

- Його смерть теж на вашому сумлінні?

Вона довго мовчала.

- Не знаю, - сказала нарешті. - Він помер від запалення легенів. Якби його жадоба життя була при ньому - хіба він утратив би здатність застуджуватися?

- Можливо, вона допомогла б йому побороти хворобу...

- Навряд чи, - вона знизала плечима. - Спраглі до життя люди вмирають, як і решта. Найжиттєлюбніші - вмирають... Ось цей білий камінчик - співчуття з нахилом у сентиментальність. От снобізм... Адже ви розумієте, Хорте, що коли я даю назви цим... властивостям, я спрощую їх, зводжу до звичної схеми. Ви правда розумієте?

Вона не дивилася на мене; вона задумалася, перебираючи камінчики, щось згадуючи, переживаючи заново. Та частина мене, що сиділа в засідці, приготувалась до раптового кидка...

- А може, ви самі щось мені розповісте, Хорте? - вона раптом втупилася просто мені в очі, подалася вперед, налягла м'якими грудьми на край столу; самоцвіти, що вкривали глиняну фігурку, наче квіти могилу, загрозливо налились її волею. - Ви не бачите людей так, як бачу їх я... Але певної спостережливості за вами не можна не взнати. Кого ви хотіли б вивчити ближче?

- Ондра Голий Шпиль, - сказав я помовчавши. - Якщо вирізати його кротяче минуле...

- Минуле не можна вирізати, - вона осміхнулась. - Це зовсім інша операція. Але я не стала би братися за Ондру Голого Шпиля зовсім з іншої причини - Ондра простий. Його страхи, його кротячі комплекси - бродити в "будинку", - потворний дармоїд, так і напрошується на виселення... Ні, Хорте. З погляду експерименту - ти, мій друже, куди цікавіший за Ондру. Ти сам по собі неоднозначний, а діставши замовляння Кари, став надзвичайно привабливим для дослідника...

Вона знов перейшла на "ти". Я посилив захист від магічного нападу; жінка навпроти весело розсміялась:

- Ні, не треба оборонятись, на тебе поки що ніхто не нападає. Слухай далі.

Я на мить приплющив очі. Тільки на мить; вона прочитала мій захист! Що вона ще може? Де межі її можливостей? Таке враження, що я зустрів мишу завбільшки зі слона - страшно, аж дрож проймає, але ж це миша, просто мишка, хоч і заслонила собою півнеба...

Вона говорила, а я слухав і чекав. Я не збирався здаватись; мишка, хоч і велетенська, лишається сірою мешканкою підпілля. Призначена магиня, скільки завгодно могутня й стара, не діждеться капітуляції від Хорта зі Табора. Мене зачаровувала її розповідь - і лякали натяки; вона бачить у мені об'єкт для препарації! Сово-сово, мені б тільки дотягтися до Кари...

- ...За допомогою цих каменів я відстежувала долі пацієнтів. І знаєш, Хорте... Утрата якихось паскудних, на мою думку, властивостей оберталась для цих людей мало не трагедією. Самогубства, божевілля, нещасні випадки... А от якщо витягнути з людини почуття гармонії, або віру в краще, наприклад, або любов до розведення гіацинтів... Ніхто не помітить, Хорте. Сам препарований не помітить. Гадатиме, що так і було.