Слава ЗСУ!

Губи її щільно зімкнулись. Обличчя втратило мрійливий вираз; рука впала в розсип самоцвітів, мов коршак на зграйку курчат, видобула жовто-коричневий, із миршавим плаксивим личком, камінь:

- Ось. Одна людина... поет, переконаний був у першорядній цінності творчості. Заради неї він зраджував друзів і дружин, кидав дітей. Будував життя як хотів - мав право... Адже заради того, щоб геніальна рука закаляла сторінку, можна не зважати на кілька поламаних доль. Він справді був дуже талановитий, - вона жорстко осміхнулась. - Ви б бачили ляльку, якою я його спокусила. Стара діва, романтична, мов весняний вітер... Утім, не важливо. Ось його здібність до творчості!

І вона підкинула на долоні жовтий камінь. Поки самоцвіт летів, провертаючись, то відкриваючи плаксиве личко, то знов ховаючи його, поки Ора заворожено дивилася на нього - я кинувся.

Заклинання сталевим тросом уп'ялося в стільницю, рвонуло стіл, перекинуло - я бачив, як розлітаються, перемигуючись чужою волею, самоцвіти. Я бачив, як летить, перевертаючись, глиняний бовван; за мить до удару об підлогу я перехопив його - в кидку.

- Звинувачується та, що стоїть переді мною...

Один із самоцвітів підвернувся мені під ногу. Я послизнувся, але, падаючи, не випустив Кару з рук.

Від удару головою об ніжку крісла потемніло в очах.

- Зви... нувачується...

- Хорте!! Стій. Послухай... Зажди! Одне слово!

Ора Шанталія - або як там її - стояла переді мною на колінах. Чорна сукня тремтіла під грудьми, навпроти серця - заворожливе видовище; тепер вона до кінчиків волосся була Ора, зовсім вона, зовсім така, жінка, яку я оплакував:

- Хорте... Якщо хочеш покарати мене... покарай за те, що я прилюбилась до тебе. Не треба було. Дослідник не має... Ти й не заслуговуєш. Я... Я не така, якою ти мене бачиш, але я жінка, і ти мені дорогий. Покарай мене за це. Це чиста правда. Ну? Карай!

По всій кімнаті перемигувалися самоцвіти. Шматочки чиїхось препарованих душ; я обережно сів. Голова боліла.

- Зроби мені останню послугу - покарай за те, що я побачила в тобі, егоїстові, щось хороше... Тепер я не маю над тобою влади. А ти маєш владу наді мною.

...Її правда в одному - вона не має наді мною влади. Я бачу Ору Шанталію, але Ори Шанталії не існує. Це лялька, цинічна наживка, на яку я клюнув, подібно до дурного карася. Хіба може карась бути закоханим у наживку?

- Зрадниця, - сказав я хрипло.

Запах звіринки. Темно-зелені лопухи. Жовті дині.

- Хорте, тобі здається, що тебе обдурили? Ти образився, тобі здається, що я посміялася з твоїх найкращих рис? Ти вперше в житті мав почуття до жінки, а воно виявилося зарані зваженим, так тобі здається? Ти помиляєшся, Хорте. Ти помиляєшся, сова мені свідок.

- Я покараю тебе, - сказав я повільно.

- Так, звичайно.

- Сядь, де сиділа, - сказав я гучніше. - Руки на коліна...

Вона сіла.

Посеред розтрощеної кімнати, поряд із перевернутим набік столом, біля незастеленого ліжка сиділа Ора Шанталія, чорна сукня натягнулась на круглих колінах, білі руки з пальцями без перснів лежали зверху, як у зразкової дівчинки.

Мені хотілося вдарити її. Адже вона брехала мені щойно. Лестила, підлизувалася з єдиною метою - уникнути Кари.

- Ти, - сказав я, встаючи з підлоги. - Ти гірше ніж убивця. Тобі ніколи не снився попіл безневинно спаленого старого?!

- Не криви душею, Хорте, - сказала вона тихо. - Адже тобі нікого не шкода. І старого барона Ятера не шкода теж. Тієї людини, що гралася з тобою в дитинстві, уже років десять, як нема на світі, адже старий з роками дуже змінився...

Я зрозумів, що не можу з нею сперечатись. На кожне моє слово в неї знайдеться десять, і вона стане випалювати їх так невимушено й щиро, що мені знов захочеться побачити в білій ляльці - жінку, ту саму, її.

І захочеться їй повірити.

Напевно, мій погляд змінився, тому що вона знову зблідла.

- Яке твоє справжнє ім'я? - спитав я глухо.

- Тобі ні до чого.

- Адже ти збиралася пояснити?

- Адже ти передумав мене слухати.

Я всівся на край ліжка. Подумати тільки, усього кілька годин тому я був спокійний, задоволений, мабуть, навіть щасливий...

- Скажи... Навіщо ти це робила? - спитав я, дивлячись на боввана в своїх руках.

- Що саме?

- Навіщо тобі знадобилося тельбушити людей? Що тобі до барона Ятера? До Горофа? До нещасної ювелірші, врешті?!

- Хіба ювелірша відчуває себе нещасною?

- Відповідай на питання...

Я нарешті відірвався від споглядання потворної іграшки. Підняв очі на Ору; вона більше не всміхалася. Її обличчя зробилося жорстким - незвичний вираз для знайомих рис, здається, бувши Орою Шанталією, ця жінка ніколи не дивилася так...