Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Магам можна все

- Я жінка, Хорте, - тихо сказали її губи, у першу мить я навіть не почув.

- Гнійний пухир, гнойова тварюка, - викрикував я в нестямі. - Жирний євнух... Що?!

- Я жінка, - сказала та, що називалась Орою. - Я жінка. Призначена магиня.

- Брешеш.

Хмара чужої волі над камінчиками - її волі - піднялась вище і набула червонявого відтінку. Глиняна потвора в центрі її здавалася чорною.

- Не брешу. Просто мені багато років, дуже багато. З досвідом навіть призначені маги накопичують силу, ти це знаєш...

- Брешеш, - повторив я вперто. - Покажи своє справжнє обличчя!

Її губи склалися в сумний усміх:

- Ні, Хорте... Ні, пробач. Це видовище не для тебе. Я маю кепський вигляд, насправді я маю просто жахливий вигляд. Я багато віків поспіль... осягаю мистецтво, що далося тобі правом народження. Так, так. У мене був час, щоб удосконалюватись... і я не гаяла часу даремно. Я переважаю тебе в магії, хоч як це й сумно... та я дуже стара.

- Брешеш, - сказав я втретє.

Вона похитала головою:

- На жаль, ні... Візьми себе в руки, Хорте. Нам треба поговорити.

- Спершу віддай те, що належить мені за правом.

- Моє життя теж належить мені за правом. Але не сумніваюся, що, караючи мене, ти відчуєш задоволення куди більше, аніж кохаючи мене... Уже майже відчув. Ні?

Я мовчав.

- Ця потвора день у день чинила з тобою страшні речі, а ти нічого не відчував, - продовжувала та, що була Орою. - Коли сільський парубійко скімлив біля твоїх ніг, а ти відчував насолоду, рівну щастю першого кохання... Коли сьогодні ти... та я не хочу про це, - вона спохмурніла. - Це дуже кепське відчуття, Хорте, - бути по той бік Кари... Сядь. Поговорімо.

Хмарка над каменями підтанула. Осіла, як весняний замет. Я ступив до столу - хмарка здулася знов.

- Перестань метушитися, Хорте.

Я сплів пальці в замок. Розвернув долоні в напрямку до співрозмовниці:

- Ти сказала, що переважаєш мене в магії?

- Будеш битися? З жінкою?

- Ти не жінка. Ти чудовисько.

- Тобі зовсім не цікаво те, про що я збираюся розповідати?

Я повагався й опустив руки.

Мене трусило від приниження. Мені хотілося бити, дерти зубами, мститися за спаплюжене почуття.

І ще - мені справді було цікаво.

Я переборов себе - і всівся на підвіконня, поряд із совою.

* * *

...Людина зсередини здавалась їй інколи деревом, інколи клубком ниток, інколи розітнутим трупом, інколи складною іграшкою. Але найчастіше людина здавалася їй будинком із силою мешканців, що живуть у складних відносинах, але за непорушними законами. Вивчивши цей "будинок" зі сторони, вона запускала до піддослідного ляльку; це було таке собі випробування: якщо приживеться підсадка, значить, мешканці "будинку" розгадані правильно й можна братися препарувати, тобто силоміць виселяти будь-якого з пожильців.

Вона була спокусницею Ефою для барона Ятера - яка влучність! Десять із десяти!

Вона була молодим помічником стариганя-купця - цей успіх вона оцінювала помірніше, але теж пишалась.

Вона була Тиссою Граб, у товаристві якої довірлива ювелірша пішла до шевця забирати замовлення - поцілила приблизно в сім із десяти, але теж добрий результат.

Вона була дівчинкою Смерічкою, до якої прихилився, як до доньки, жорстокосердий Март зі Гороф.

- Так, тут теж непогана влучність. Душа Марта зі Горофа - підземелля з мерцями, адже ви не знаєте, Хорте, історії Горофа. Він... Утім, не варто про це... Моя заготованка, Смерічка, зуміла перемогти в душі Горофа навіть любов до дракона. О, ці члени драко-клубу! Широке поле для препарації, вкрай цікава й небезпечна робота: адже вони всі майже надступеневі, а це додає, знаєте, ризику...

Я дивився в її блискучі очі. Моє хворобливе роздвоєння не минало, навпаки, посилювалося. Я захоплено наслухав Препаратора - і я ж таки вижидав, подібно до мисливця в засідці. Я слухав лже-Ору й дивувався її поглядові на світ - і я чув муляж Кари, ніби він був теплим і грів мені шкіру. Я не дивився на потвору, та щосекунди бачив її; дуже добре, що вона надає такого значення цій розповіді. Що вона так хвилюється, так хоче зрозуміліше все пояснити. Чудово.

- ...Знаєш, те, що я роблю, - напевно, неможливе... Я виселяю з "будинку" непотрібних мешканців. Тобто в ідеалі я виселятиму непотрібних, а поки що мені доводиться тренуватися на тих із них, хто потрапляє під руку. Іноді я виселяю главу "сім'ї", і на цьому лад у домі закінчується. Так було з Ятером... Розумієте?

Вона зверталася до мене поперемінно то на "ти", то на "ви". Сонячний промінь повільно перетинав кімнату. Глиняна потвора опинилася вже в затінку, кольорові іскри самоцвітів потьмяніли.

Попередня
-= 126 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!