Слава ЗСУ!

Я тупо уставився на свої руки, поворушив пальцями; ні, я людина, в усякому разі, перебуваю в людській подобі. Я лишився тим самим - це світ став іншим, у ньому з'явилося місце барвам, запахам і звукам. Слава сові, що мене не тягне негайно в найближчий курник...

Адже не тягне?

Не тягне. Я голодний, але не прагну сирого м'яса. Можливо, якось потім...

Звідки ця тривога? Звідки ці барви? Невже вона щось сотворила зі мною, чи, можливо, я сам із собою сотворив?

Хоч би що сталося - сонце вставатиме вчасно, і навіть якщо містечко з усіма своїми мешканцями одного разу повалиться в море, сонце так само буде підійматись і спускатись, мільйон років...

Звідки ніжність?

Чому мені так тоскно від того, що я не можу сісти зараз поряд із заплаканою жінкою, обійняти її й заспокоїти?

Тим більше що вона давно вже не ридає. Сльози висохли, той, про кого плакали, давно в могилі, і могилу загублено, і сад, який виріс на її місці, постарів і зруйнувався, і викорчуваний, і виріс новий сад... То чи є привід тужити?

Ні, щось зі мною негаразд.

Зараз дорога поверне, і там, за поворотом, покажеться мій дім...

Ось він.

Я підсвідомо боявся, що дім виявиться, приміром, руїною. Що минуло років п'ятдесят відтоді, як я поговорив із Орою Шанталією в поганому готельному номері; слава сові, дім стояв, як треба, здавалося, що я лишив його вчора, щонайбільше позавчора.

Город був доглянутий. Картопля вилізла з землі, обсохла на сонечку й забралася в мішки, картоплиння сповзлося в купу й самоспалилось, на спустілих грядках панувала добропристойна чистота, тільки декілька гарбузів, кожен з голову велетня, не спішили забиратися у підвал. Певно, заради мальовничості пейзажу.

Я піднявся на поріг.

...Квадратний метр потертих кахлів під ногами, квадратний метр облупленої стелі просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубної пасти, у дзеркалі відбиваються два обличчя - одне проти другого, занадто близько, ніби за мить до поцілунку, і можна подумати, що співрозмовники - закохані, - якщо їм не дивитись в очі...

Кого мені шкода? Її, себе? Усіх тих, у кого ще попереду - розрив, утрата, крах? Пустота?

Чому, за яким законом гордість обертається гординею, гідність - себелюбством, сталість - упертістю, сила - жорстокістю, розум - безсердечністю, а любов - потворним гномом, власною протилежністю?

Ну, і як ти хочеш змінити це? Будь-який предмет відкидає тінь, у будь-якій душі є темний куток. Навчись кохати і його теж... Не виходить?

У вітальні було холодно й вогко. Шепнувши замовляння, я запалив камін. Совеня неспокійно порснуло крилами; я озирнувся, ніби мене гукнули.

За столом, укритим чорним оксамитом, сиділа маленька, чорна, згорблена фігурка.

Мені зробилося страшно. Такого страху я не мав перед обличчям смерті, у вогняній пустелі.

Щільний каптур прикривав обличчя людини. Я бачив тільки підборіддя - запливле, покрите рідкими сивими волосками.

І руки - висхлі старечі руки обабіч глиняної статуетки.

Я стояв. Совеня нервувалося, час ішов, а я стояв, прикутий до місця; між нами висів мільйон років, мільйон років самотності, його не можна було відкинути - та й пробачити не можна було.

Кінець кінцем, я зробив перший крок. Потім ще один; підійшов на негнучких ногах. Простягнув руку; старечі долоні не здригнулись.

І тоді я взяв зі столу те, що справедливо належало мені.

...Три долі одразу, три мухи під мухобийкою, ущент, назавжди...

Осіння муха, остання, перламутрово-зелена, обважніла, ніби від пива, дзвінка приречена муха колами носилась навколо порожнього, без свічок, ставника. Я вхопив боввана правою рукою за голову, лівою - поперек тулуба.

- Карається...

Людина за столом не зробила жодного поруху, щоб зупинити мене. Навіть якщо й могла; навіть якщо в неї була ця примарна можливість - посперечатися з Кореневим заклинанням.

Я хотів спитати, чи встигла вона втрутитися в мою душу. Це було дуже важливо, це було принципово - у той самий час я розумів, що не поставлю цього питання ніколи. А якщо поставлю - виявлюсь дурнем, тричі ідіотом, негідним магічного звання...

Ні. Тепер я ніколи цього не дізнаюсь.

Я подивився на Кару в своїх руках. Подивився - і нічого не відчув. Ні радості, ні страху. Навіть інтересу не відчув - точно знаючи при цьому, що час настав. Час виголошувати вирок.

Глиняна потвора раптом почала стрімко нагріватися. Вона відчула розв'язку. Відчула, що цього разу я не лякаю й не прикидаюся - час настав, і Кара відбудеться неминуче.

- Карається...