Слава ЗСУ!

Край простирадла затлів.

Ора - чи як її там - похитнулась. Не впала, але похитнулася сильно, і сукня на її грудях прикрасилася бурою плямою.

Запах паленого дер ніздрі.

Ми дивилися одне одному в очі - напруження було страшне; ми давили одне одного, втискали одне одного в землю, Ора височіла наді мною, як чорний шпиль, а я валявся на колишньому ложі вже минулого кохання, і ця обставина майже позбавляла мене шансів перемогти.

За дверима затупотіли кроки. Почулися стурбовані голоси:

- Гей! Чим це смердить?

- Горимо, чи що?

І через секунду закалатали в двері:

- Панове! Що там у вас, свічку в постіль упустили?

- Горимо! Лелечко, горимо!

- Панове, та ви очманіли, чи що?!

- Ясна річ, очманіли...

- Ламай двері!

Готельні двері були крихкі, а ці, за дверима, - рішучі. Воно й зрозуміло...

Спалахнув оксамит на підлозі - запона, не так давно повалена Орою мені на голову. Спалахнув разом із пилом, що просочив його; язики вогню на секунду відділили від мене супротивницю.

- І-раз! І-два! І-ра-зом!

Повалившись із ліжка - з протилежного його боку, - я дотягнувся до чорної фігури, зашпортнув заклинанням-тросом, смикнув на себе - у вогонь...

Страхітлива магиня перехопила ініціативу. Ривок - й у вогні борсаюсь я, бридко тріщить, завиваючись колечками, волосся, я ще не відчуваю болю, та вогонь підіймається зусібіч, зникає кімната, зникає ліжко, я кидаюсь у величезному багатті, я - потворний бовван, якого зліпили з піддатливої глини й кинули в пічку - випалюватися...

Я - вречевлене замовляння Кари.

* * *

Совеня сиділо на камені, а поряд валялася відкрита клітка. Совеня витріщалося жовтими оченятами - був вечір, сонце давно сіло, наближалася пора сов.

Я перевернувся на бік. Сів. Провів рукою по волоссю - волосся де-де обгоріло, але не більше. А мені здавалося, що я зашкарублий і лисий, що моя шкіра - всуціль глиняна кірка, облизана вогнем...

Я гарячково озирнувся - й одразу впізнав це місце. Якщо піднятись он на той пригірок, біля підніжжя його покажеться мій будинок. А от по цій дорозі - пустельній, слава сові, можна за півгодини добрести до замку Ятерів...

Куди мені йти? Навіщо мені йти? У вухах то наростав, то віддалявся дивний звук, ніби колеса стукотіли по стиках мосту, тільки міст нескінченний, а колеса та стики - залізні. Та-так, та-так... Та-так, та-так...

Я озирнувся знову - цього разу уважніше.

Небо було дивного кольору. Ніколи не бачив такого яскравого, такого багатого на відтінки заходу.

Над гаєм вилися, мов кіптява, ворони. Мовчки. Ні одне каркання не порушувало тиші - тугої, врочистої, повної гідності.

Совеня дивилося на мене здивовано - не знало, певно, чого від мене чекати. Чому я то візьмуся за голову, то подивлюся на небо, то сяду, то встану, то засміюся. Куди йому, нерозумному пташеняті, зрозуміти мене.

- Ходімо, - сказав я у відповідь на вимогливий совиний погляд.

Підставив руку; наїжений клубок із настовбурченого пір'я так звикло, нібито всоте, перебрався мені на руку, а потім - на плече. Переступив лапами; умостився. До половини приплющив жовті очиська.

Спершу повільно, а потім усе швидше й упевненіше я пустився оминати пригірок. Підніматися-спускатися було несила; я йшов, рахуючи кроки, стараючись до певного часу ні про що не думати.

Вона зробила, що збиралася?

Чи пожежа завадила їй?

Навряд чи людині, яка так вільно вправляється з часом і простором, здатні серйозно завадити кілька зайнятих вогнем простирадл...

Совеня похитувалось на плечі в такт моїм крокам. Шелестів над полями вітер, я розрізняв, здається, голос кожної пожовклої травинки. Мені здавалося, що ці трави складаються в дещо більше, ніж просто шурхіт, що вітер наспівує; за секунду я зрозумів, що наспівую сам, причому пісню, яку ніколи перше не чув.

Хто сказав, що в мене нема музикального слуху?!

Зусиллям волі я примусив себе замовкнути, але тепер у ніс полізли запахи. Вони стелились над осінньою землею, як до того стелилися звуки; ніс мій ловив струмені вітру й перебирав їх, мов струни. Це породжувало ейфорію, це було насолодно, це було тривожно; це було майже болісно. Це було.

Я засміявся. Ні, страху не було: я, Хорт зі Табор, прекрасно пам'ятаю, хто я такий. У душі моїй нічого не змінилося...

Стоп!

Я зупинився посеред дороги, мимоволі схопившись за вколоте думкою серце. Сово-сово, а чи не тхір я? Схожий світ я бачив тільки очима тхора - коли на світанку скрадався на полювання, і потім, коли рот був заліплений пір'ям і кров'ю...