Слава ЗСУ!

Заклинання-параліч усе ще тримало. Сіпатися в такій ситуації - марно й принизливо.

- З усім тим, Хорте, хоч би що ви думали тепер про мене... Я не брехала вам, коли казала, що ви мені любі. Адже я не стала б возитися з самозакоханим павичем, якби натура цієї пташечки не залишала можливості для маневру. У всіх уроджених магів різні очі, але у вас вони настільки різні, Хорте... Я одразу звернула увагу на цю особливість. І не помилилась - у вашому "будинку" справді співіснують різні, дуже різні пожильці...

Я мовчав.

- Якби не замовляння Кари, - продовжувала вона роздумливо. - Якби... Хорте, послухайте, коли я побачила вас уперше, мені здалося, що ви схожі на одну людину, яку я знала давніше. Потім я зрозуміла, що помилилась. Ви зовсім на неї не схожі. Ви пихатий себелюбець... Ви навіть кімнатою мені не поступились, у тому поганому готелі, у Дриколі, пам'ятаєте?!

Я облизнув губи.

- Мовчіть... Знаєте, було чудово, коли я побачила вас тхором. Хижий, не дуже красивий звір... та щось у вас було. Дещо дуже щире, дуже мужнє. Той самий пожилець, що мешкає в найдальшій комірці вашого "будинку", той самий, з яким я все хотіла зустрітися лицем до лиця... Який під дією Кари забивався все далі в куток. Який, можливо, задихнеться там і помре назавжди... Знаєте, Хорте, мені б дуже хотілось вас скоригувати. Подумаймо разом, що можна зробити... Чи є в нас у колекції здатність співчувати? Чи хоча б уміння сумніватись?

- Ви вважаєте, що людину можна ощасливити силоміць? - спитав я крізь зуби.

- Я зовсім не збираюся нікого ощасливлювати... поки що. Але явна шкода, якої я завдала, приміром, тому самому Ятеру, тисячократно окупиться. Потім. Коли я навчусь вибудовувати чужі душі згідно з законами гармонії.

- Закони гармонії! - я скрикнув. - Закони гармонії! Верх лицемірства й жорстокості... Так, я самозакоханий бовдур! Так, старий Ятер знущався з власних родичів! Так, Март зі Гороф щовесни видавав драконові по юній незайманці... Але ж ти, ти примудрилася розбудити добрі почуття навіть у Горофі! Навіть у Ятері! Навіть я... так, я кохав Ору Шанталію! Я кохав ляльку, яку ти знущаючись мені підсунула... стара! Чудовисько! Ти виманювала найкраще, найтепліше, що в нас було, щоб обплювати й утопити у відхіднику! За твої сотні років у тебе не тільки обличчя згнило - серце теж відмерло за непотрібністю... Я вб'ю тебе! Я тебе покараю - тепер знаю напевно, за що!

Вона мовчала.

Заворушилося совеня під темною хустиною - я зовсім забув про нього; клітка й досі стояла на підвіконні, а під вікном хтось стукав молотком, стукав, мугикаючи соромітну пісеньку, начебто гучна сварка двох магів нітрохи його не хвилювала...

За секунду я зрозумів, що Ора - чи як там її - справді зачаклувала кімнату від сторонніх вух.

Усе передбачила.

Я зрозумів, що втомився. Що від замовляння-паралічу залишилося трохи менше як половина, та сили мої - як магічні, так і тілесні - доходять до краю.

- Проклинаю тебе, - сказав я пошепки. - Хай здохне твоя...

І замовк. Покосився на клітку з совеням.

- Бач, Хорте... Колись давно я присяглася, що навчуся виправляти душі. Як лікар, перш ніж утамувати чиїсь страждання, має спочатку... ну, ти розумієш.

- Лікар тренується на трупах.

- Так... Але коли маєш діло з людською сутністю - трупи не годяться.

- А чому ти присяглася? - спитав я похмуро. - Хто тебе смикав за язика? Чи непомірна цікавість? Девіз жорстоких дітей - "А що в жабки всередині?"

Вона мовчала. Незручно вивернувшись на ліжку, я дивився в її обличчя - жорстке, разом постаріле, понуре, але не зле.

- Була одна історія, Хорте... Утім, не важливо... Найгірші людські властивості часом живуть в одному "будинку" поряд з найкращими, найдобрішими почуттями. Любляча людина завжди виявляється найвитонченішим катом. Любляча - і люблена... Тобі зрозуміло?

- Ні, - сказав я чесно.

- То й нехай, - вона зітхнула. - Хорте, якби ти знав, як я втомилась. Як тяжко...

Вона не договорила, тому що в цю мить я ривком, ніби ветху ковдру, скинув із себе залишки паралічу.

Удар!

Важкий бронзовий світильник зірвався зі сволока й повалився на жінку.

На те місце, де вона щойно сиділа.

Дубовий стілець осів на підломлених ніжках. Ора Шанталія - чи як там її звали - стояла переді мною, чорна сукня її здавалася викуваною з чавуну. Небаченої сили замовляння-наказ жбурнуло мене назад, утиснуло в гору пожмаканих простирадл; ледь вивернувшись, я різонув по жінці, що стояла наді мною, колінчастою блискавкою. Не налякати - убити.