Слава ЗСУ!

Через два дні я навідався до контори праворуч від ринку - щоб чисте було сумління, ні на що не сподіваючись. Побитий міллю чиновник видав мені довідку, на якій кривим почерком записані були три адреси - ці троє бажали продати мені камінчики.

За першою проживала бідна вдова, що розпродувала різне начиння й прикраси. Я купив у неї перстеник із рубіном - просто з жалю.

За другою адресою мене зустрів парубійко років п'ятнадцяти й запропонував на вибір цілу скриньку з коштовностями. Одразу зметикувавши, в чому річ, я пообіцяв про все доповісти його матері; змінившись на лиці, парубійко благав мене цього не робити. У матері так багато дрібничок, вона не помітить пропажі, натомість він, юнак, що робить перші кроки по життю, має миритися з принизливою бідністю. Мати скнара й не дає на найпотрібніші витрати тощо. Я пішов, залишивши парубчака сам на сам із його проблемами.

Третьою адресою був якийсь заїжджий двір на околиці. Я довго думав, а чи варто тягтись так далеко й по таких брудних вулицях, але врешті-решт звичка доводити діло до кінця примусила мене витратити гроші на карету з кучером і навідати готель "Три віслюки".

І я не пошкодував про витрачений час.

* * *

- ...Їй-право, не схожі ви на скупника, ласкавий пане. Їй же богу, не схожі...

Старигань був аж ніяк не бідний - йому належала велика частина возів, що заставили все подвір'я, і гори мішків на цих возах, і коні, і мули, і ще купа всякого добра - проте він зупинився в найменшому, найвошивішому номері "Трьох віслюків", одягнений був у засмальцьований каптан і мішкуваті штани з величезними латками на колінах, і я на власні очі бачив, як він дбайливо підібрав шматок мотузки, що валявся на подвір'ї: річ потрібна, придасться...

- Не ваше діло, шановний, на кого я схожий, а на кого не схожий. Камінець продавати будемо - чи ляси точити?

Старигань поводив кущастими бровами; на його засмаглому до чорноти зморшкуватому виду брови були ніби два острівці піни. І плавали по обличчю цілком незалежно від іншої стариганевої міміки.

- Камінчик, звичайно, добре... Хороший камінчик. Ось, чи не зволите поглянути.

Я зволив; із заяложеного мішечка з різним дріб'язком видобуто було камінчик завбільшки з середній жолудь. Я глянув - і відчув, як на мене напливає тепла, в голочках нервів, хвиля.

Бірюза. Спокійно-синя собача морда; тобто з першого погляду здається, що собача, а після пильного розгляду вже не знаєш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.

- Подобається, ласкавий пане? - упіймавши мій погляд, старигань хутко забрав назад у мішечок. - Коли подобається, складімо ціну йому, чи що. Річ дорога, якби не нужда, так і не продавав би...

Він брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механічно.

- Ви, шановний, товар не ховайте, - сухо сказав я. - Так не заведено - мигцем камені оцінювати. Подивлюсь - а там і про ціну поговоримо. Ну?

Камінь вийшов на світло повторно; ще раніше, аніж торкнутись його пальцями, я впіймав хмарку чужої сили, осереддям якої була собача (вовча?) морда.

Це був третій такий камінь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску пані в чорному; треба гадати, до камінчика додавалася чергова історія.

- Візьму, мабуть, - сказав я задумливо. - Тільки, ласкавий пане, ви вже розкажіть мені, звідки у вас така мила дрібничка. За розповідь доплачу. Годиться?

Старигань дивився на мене впритул - насмішкувато й холодно. Білі, як піна, здивовані брови піднялися так високо, що, здавалось, ще трохи - і вони втечуть на потилицю.

- Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, буває, доживе пан, а хлібом не годуй, дай байок послухати, ніби дитині шмаркатій... Тільки ви, шляхетний пане, камінчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував і не збираюсь. Берете - чи як?

Я поліз у кишеню й виклав на покритий жиром стіл пригорщу великих срібних монет.

Старигань подивився на срібло, потім на мене; білі брови повагалися й повернулися на місце, зате кутики безгубого рота жорстко, іронічно піднялись:

- Це ваша ціна за камінь?

- Це моя ціна за розповідь, - сказав я в тон йому, холодно. - Камінь не вартий і половини цих грошей... Ви маєте рацію, шановний, на скупника я не схожий і ремеслом таким зроду не бавився. А казки ваші, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити - за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою... Отже, звідки у вас ця... штучка?

Якийсь час старигань дивився мені в зіниці. На третій хвилині цього погляду я вирішив додати грошей у гірку, що поблискувала на столі.