Слава ЗСУ!

На врятовану пані я з делікатності не дивився. Належало дати їй час отямитися - і поправити одіж; обереги, раніше розвішані на її поясі, тепер валялися на бруківці. Біля самих моїх чобіт лежав утоптаний у пилюку жовтий камінчик із тигрячою мордою.

Жінка гучно, уривчасто зітхнула. Я полічив до десяти - і подивився на неї.

Вона більше не справляла враження стерви. Мокра курка - ось на кого була схожа гордовита відвідувачка Клубу Кари. Біле волосся вибилося з-під каптура збитим пір'ям. Ніс був подряпаний і помітно опухнув. Губи стрибали.

- А от не треба ходити самотою по темних провулках, - сказав я повчально.

Чекати, що вона кинеться мені на шию, було безглуздо.

Але й зовсім стриматися вона не змогла - розридалася...

Хоробра, хоча й баба.

* * *

- ...Вас звати Хорт зі Табор, ви нещодавно виграли замовляння Кари... Мене звати Ора зі Шанталія.

- Не зрозумів, - чесно зізнався я. - Ора "зі"?

- Що в цьому дивного? Мій батько був уроджений маг, синів у нього не було. Так, він не зміг передати мені магічних здібностей у спадок. Але прізвище він мав право передати мені, вам не здається?

Я вирішив не сперечатись. Насправді мою співрозмовницю звали просто Ора Шанталія, і її спроби приєднати до свого імені частку "зі" свідчили тільки про надмірне самолюбство.

- Я не люблю бути зобов'язаною, - сказала Ора Шанталія. - А я багато чим вам зобов'язана, це безглуздо заперечувати... А тому, ласкавий пане, прошу придумати, яким чином я могла б повернути вам борг. Не грішми, не треба робити здивоване обличчя... Ділом. Відпрацювати, якщо хочете. Яким чином я можу бути вам корисна?

- Шановна пані, - сказав я вкрадливо. - А чому саме я маю турбуватися, як ви висловились, про ваше "відпрацювання"?

Ми сиділи в маленькій мансарді, яку, як з'ясувалось, Шанталія винаймала ось уже декілька тижнів. Біля входу я ще міг стояти на повний зріст, та в міру просування до вікна мені довелося б спершу горбитися, а потім ставати навкарачки - так круто кренилася стеля.

- Добре... - сказала вона тоном нижче. - Пробачте, я перенервувалась. Я, можливо, не маю рації. Зустріньмося сьогодні ввечері в клубі, десь о восьмій... Про все спокійно поговоримо...

Я знизав плечима:

- Зовсім не бачу, про що тут говорити.

Вона стиснула зуби, втримуючи роздратування:

- Бачте... Родина Шанталія додержується Закону Терезів, цій традиції багато віків, і я, як остання спадкоємиця...

Я згадав короля: "Добру традицію так легко сплутати з передсудом..."

Закон Терезів. Урятований від смерті йде мало не в рабство до рятівника - поки не вдасться відплатити тими ж грішми.

- Даруйте, - сказав я м'яко. - Не йшлося про спасіння вашого життя. Мерзотники пограбували б вас і зґвалтували, та й усе...

Орині очі по-зміїному звузилися. Я розвів руками:

- Цинічний, визнаю... Ой, а що це за камінчик у мене в кишені? Це ваше, чи не так?

І я поклав на скатерть жовтий камінчик у вигляді тигрячої морди.

Ніякої особливої реакції не було. Так, радість жінки, якій повернули загублену дрібничку:

- А-а-а... дякую. Я думала, що він загубився.

- Він вам дорогий? - спитав я недбало. - Подарунок, приз?

- Я виграла його в карти, - у її голосі показалися хвастощі. - Це магічна річ, ви, певно, помітили...

- А правда, що ваш ініціювальний предмет - зуб у роті? - бовкнув я і враз пошкодував про свій довгий язик.

Якийсь час вона похмуро мене роздивлялась. Потім трохи розтулила рот; зуби були чудові. Рівні, білі, один в один.

- Ось, - тонкий палець із рожевим нігтем показав на одне з ікол. - Це справді мій ініціювальний предмет... Що вас іще цікавить?

- Вибачте, - я справді знітився. - Пані Оро зі Шанталіє... Я приймаю вашу пропозицію. Чекаю вас сьогодні, тільки не в клубі, а в готелі "Північна Столиця", номер двісті шість, о пів на восьму вечора... Ви, сподіваюсь, не відступитесь?

Спостерігати за її лицем було - чисте задоволення.

Я навіть зазнав розчарування, коли вона нарешті опанувала почуття, ковтнула слину й коротко кивнула.

* * *

"Про побратимів-посовників, могутніх, наче ураган, легенду послухайте. Були двоє друзів, і присягнулись один одному совою, і була в них одна сова на двох; злилась їхня сила й зросла стократно, і разом творили вони діла нечувані й небачені в наші дні - такі діла, про які й у пісні не сором проспівати... Один посовник хотів, щоб люди жили мирно, щоб усі були наче рівні камені на морському березі, від короля до останнього хлібороба... А другий посовник незгоден був і навчив людей бажати для себе кращого. Тут ніби й добре, та заздрі люди, розбрат між ними почався, а де розбрат, там і кров... Побачив старший посовник, що його брат накоїв, схопив вила, якими сіно кидають, і взяв посовника свого на вила... Так клятва посовництва порушена була й помстилася страшно - кажуть, що і по сьогодні п'яниця, за повного місяця з корчми повертаючись, якщо до криниці зазирне, на дні побачить застиглі тіні їхні, як один узяв на вила другого..."