Слава ЗСУ!

* * *

Удень мені вдалося трохи поспати. Годині о четвертій я вийшов з готелю й, не знімаючи личини, відправився до ремісницьких кварталів.

Гончарі працювали просто на вулиці; якийсь час я повештався по рядах, цікавлячись, питаючи про ціни й прискіпливо перебираючи готовий товар. Потім мені сподобався глек - звичайнісінький глек із вузьким горлечком; голосно, щоб чула вся вулиця, я домовився з майстром, що саме зараз мені зроблять точно такий самий, та в півтора раза менший і без ручки.

Підмайстер, тямущий парубійко років п'ятнадцяти, мовчки здивувався примсі багатого товстуна - однак за роботу взявся без зайвих слів. Комірка підмайстра розміщувалася в глибині двору, за високою стінкою-тином. Я зажадав на власні очі спостерігати, як виготовлятимуть мій глек; парубкові це не сподобалось, та майстер дістав монетку, і підмайстер змирився.

Я діждався, поки парубок замісить глину.

Потім тихенько гукнув його - і піймав його очі.

Увести підлітка в стан покори - не дуже просте, та й не дуже складне завдання. Діти скоряються гірше, дорослі - краще; руки в парубка були те що треба, й око навчене, і вже за півгодини на підносі переді мною була потворна фігурка з глини - майже точна копія муляжу Кари.

Обпалювати потвору довелося в загальній пічці - я постарався, щоб усі присутні в майстерні бачили на її місці маленький глек без ручки. Кінець кінцем роботу було закінчено; я залишив хлопця зі срібною монетою в кишені і в повній певності, що глек вийшов на славу.

День закінчувався; мені довелось поквапитися, щоб застати чинбарів за роботою. На щастя, серед готових мішків і гаманців виявився один, дуже схожий на футляр від мого муляжу. Я розплатився.

Дзиґарі на міській вежі пробили сім. Слід було квапитись - за півгодини прибуде гостя.

* * *

Ора прийшла хвилина в хвилину. По черзі просигналили мої захисні замовляння; упевнившись, що за дверима стоїть справді потрібна мені візитерка, я відсунув засув.

- Перепрошую за певну скромність обстановки... Живу під личиною - інакше мені проходу не дали б відвідувачі...

Вона була бліда й зосереджена. І пахла ніжним парфумом, чого в перші наші зустрічі я за нею не помічав; що ж, Закон Терезів - річ свята.

- Ви маєте прекрасний вигляд, Оро, - сказав я щиро.

- Зате ви маєте кепський, - озвалася вона без усмішки.

- Провінційному мешканцю нелегко терпіти столичну метушню, усі ці численні розваги...

Пані мовчала. Під вибіленим магією волоссям її карі очі здавалися набагато темнішими, ніж були насправді; серйозність із певним відтінком жертовності робили її обличчя гарнішим і поважнішим і вже точно були поза порівнянням із колишньою гордовитою гримаскою.

- А як на мене, ви жодного разу не розважалися, - сказала вона нарешті. - Ви переймалися потребою карати. І шукали гідний об'єкт. Для Кари з великої літери. Знайшли?

- Усіх злодіїв не перекараєш, - сказав я, і несподівано для мене самого в голосі прозирнула гіркота. - Мені списали скаргами грубезний зошит, цілу комірну книгу... Я спалив її. У каміні.

- Тепер прийшов час розваг? - спитала вона з вимушеною усмішкою.

- Ви справді так серйозно ставитесь до цього вашого Закону Терезів? - відповів я питанням на питання.

Вона повільно кивнула:

- Безперечно. Це привід для насмішок?

- Ні... Знаєте, Оро, мені здається, що ви дуже нещасні.

Її бліді щоки трохи порожевіли, проте очі залишались ясними, а голос рівним:

- Ви маєте намір мене ощасливити, Хорте?

- Ні... - сказав я з жалем. - Ідеться всього лише про угоду.

- Тим краще, - вона кивнула. - Приємно мати справу з чесною людиною, - на слові "чесний" її голос ледь помітно затремтів.

Моя гостя роззирнулася - номер, який я найняв під виглядом товстого торгівця, не був вишуканий, але не був і бідний; ліжко здавалося кораблем під парчевим вітрилом запони, посуд для вмивання, так само як і нічна ваза під ліжком, був витриманий в єдиному стилі - порцеляна, розписана великими синіми квітами.

- У вас не буде вина? - спитала Ора, і голос її затремтів знову.

- Сам я не п'ю, та можу замовити для вас...

- Будь ласка, - сказала вона майже жалісно.

Поки я віддавав розпорядження служникові, вона сиділа біля стола, пряма, чорно-біла й цілковито пригнічена.

Чи подобалась вона мені?

Ще півгодини тому я твердо відповів би - "ні". Я не люблю жінок із вибіленим волоссям, владних, вередливих, жовчних.

Але невже мене здатна привабити жінка-жертва? Ось така покірна, зв'язана Законом Терезів, з прямою спиною й задертим підборіддям, з великими печальними очима?