Слава ЗСУ!

Напевно, я нервувався. Принаймні серцю моєму було тісно, а щокам - гаряче.

- Так завжди буває на великих прийомах, - охоче пояснила Ора. - Там, на верхньому майданчику, стоїть король і всіх по черзі вітає. А всі ж хочуть поговорити з ним якнайдовше - через те й тяганина...

- А ви такі обізнані? - здивувався я.

Вона чарівливо всміхнулася:

- Це ви необізнані, любий Хорте. Дитя полів та лісів, тхір, одне слово...

Іншим разом я образився б, та сьогодні в мене були справи важливіші.

Ми просувалися вперед у щільному натовпі. Просто перед нами йшов хтось в оксамитовому яскраво-червоному плащі, накинутому поверх шкіряних обладунків, і з величезним мечем при поясі; войовничого пана супроводжували два яскраво одягнені карлики. Праворуч і спереду виблискували діамантами дві пані - я бачив, яким поглядом вони оцінили чорну сукню моєї супутниці, бачив, що Ора піймала цей погляд, і в душі моїй поселилося щось на кшталт зловтіхи.

Ліворуч ішла родинна пара - пристаркувате подружжя було разюче схожим між собою. Обоє щуплі, обоє сутулі, обоє в засмальцьованих, добре поношених шатах; на шиї в чоловіка був золотий медальйон завбільшки з невелику тарілку - грубий ланцюг пригинав печерицю до землі. На пальцях у дружини мінилися сяйвом штук п'ять діамантів, кожний з яких коштував з невеликий будиночок у доброму районі.

- Ну тут і публіка, - прошепотіла Ора, ніби відгукуючись на мої думки.

Черга посувалася; праворуч і ліворуч від сходів стояли вартові. Войовничого пана в оксамитовому плащі попросили віддати його загрозливий меч; той, на мій подив, погодився, ба навіть більше - обидва карлики здали кожен по стилету.

Ні в мене, ні в моєї супутниці не знайшлося зброї. В усякому разі, такої, яку можна було б відібрати.

Молодший із королівських магів стояв тепер на балконі серед музикантів. Стояв, обіпершись об мармурове поруччя, й уважно оглядав потік запрошених - згори.

А подивитись було на що.

Заморські посли, магнати з дружинами, вкриті шрамами герої минулих воєн, чиїсь прищаві нащадки, чиїсь розцяцьковані фаворитки; на проліт вище від нас терпляче дожидався своєї черги дідок у білій бороді, і, вдивившись, я впізнав у ньому мага першого ступеня, але не вродженого, а призначеного. А ледь відстаючи від нас із Орою, переступав з ноги на ногу непоказний пан років сорока - при погляді на нього в мене пішов поза шкірою мороз, тому що він був надступеневий, як і я, вроджений, дуже-дуже серйозний маг...

За цим паном варто було наглядати передусім.

За спостереженнями я не помітив, як ми, поминувши три прольоти, опинилися на самому верху сходів, і за декілька кроків від нас показався король - у парадному мундирі, напудрений і напомаджений до того, що я ледве впізнав його.

- Звичайно, я пам'ятаю вас, панове, - казав король сутулому й засмальцьованому подружжю. - Звичайно, такі послуги не забуваються... Але, будь ласка, ні слова про справи: сьогодні мені хотілося б, щоб усі розважались.

За спиною в короля стояв, метляючи шнурком від портьєри, старший із магів на службі. Він випускав щільний, не зовсім делікатний потік магічної волі - наглядача дуже цікавили помисли запрошених. Мене його увага розсудливо не торкнулась, на Ору він навіть не глянув.

- Радо вітаю вас, пане Хорте зі Таборе, таких видатних магів не так багато в нашому королівстві, я хотів би, щоб ви бували в нас частіше...

Слова його лилися самі собою, тим часом як очі на королівському лиці жили своїм особливим життям - цим очам дуже хотілося просвердлити мене до дна, зазирнути, розпатрати, остаточно впевнитися, це ж така ефемерна матерія - лояльність мага...

Опуклі королівські очі розірвали б мене на частини - якби могли. У якусь мить я навіть поспівчував Його Величності - таке напруження думки! Ора Шанталія глибоко провалилася в реверансі, а я вклонився саме так, як належить за етикетом, і ні трішки не нижче:

- Сьогодні хороший вечір, Ваша Величносте. Усе буде в порядку...

І, даючи право привітатися іншим гостям, ми влилися нарешті до бенкетної зали.

- О так!.. - прошепотіла Ора, мимоволі стискаючи мій лікоть; я примружився - водночас від яскравого світла й оглушливої музики. Премилостива жабо, як полюбляв казати мій приятель Іл де Ятер; як же в цій тисняві, у цьому грюкоті й гомоні що-небудь зрозуміти?!

- Ви хоч кого-небудь тут знаєте? - зі здушеним смішком запитала Ора.

Спершу мені здалося, що я не знаю нікого. Більше того - що всі ці напудрені обличчя й усміхнені зубасті роти існують самі по собі, окремо від високих комірців, еполетів, пряжок, камзолів і мундирів із золотим гаптуванням. Мені здалося, що високі жіночі зачіски плавають у повітрі окремо від декольте й кринолінів - одне слово, королівський прийом здався мені чимось на кшталт велетенської окрошки в золотому казані. Тільки після певного зусилля мені вдалося опанувати себе; у якусь мить я подумав навіть, що ця мана має магічну природу, що на мене впливають; але ні, чужої волі тут не було й сліду. Просто я нервувався, просто я втомився, просто "вільних тхорів" нечасто запрошують на такі велелюдні прийоми...