Слава ЗСУ!

Мене діткнула ця зустріч. Ми привітались, як напівзнайомі ввічливі люди; я ховав очі. Підупалий, але гордий маг надів на голову потертий клубний капелюх, попрощався з дідком-гардеробником - і пішов; дивлячись йому вслід, я подумав, що цей має більше прав шантажувати мене, аніж король, що турбується про державне благо.

Обидва муляжі Кари - справжній та фальшивий - лежали у футлярах, дожидаючи королівського прийому.

* * *

Я прекрасно пам'ятав, що моя дорожня скриня замовлена проти молі, бліх та інших паразитів. Ще навесні.

Тепер я стояв посеред кімнати, кліпаючи очима, хоча діра на парадному камзолі була перед самим моїм носом і розгледіти її було нескладно.

До господарчої магії я опускався тільки в крайніх випадках. Можливо, саме тепер такий випадок настав, і мені треба подібно до кравчика, підмайстра, з тупою старанністю скніти над діркою.

Чи користується міль людською логікою? І якщо ні, то чому всі дірки з'являються звичайно на найвиднішому місці? Ось як тепер - із лівого боку грудей, навпроти серця, там, де заведено носити ордени... Орденів у мене не водилося. Не було кого наділяти - зі Табори ніколи нікому не служили. Хіба що почесна медаль?..

Я недовго вагався. Знайшов у гаманці найбільшу срібну монету, зосередившись, сотворив собі медаль - чорний тхір на срібному тлі. Жарт здався мені дотепним; ба навіть більше, коли Ора Шанталія зволила проявити цікавість, я не без задоволення розповів їй і про міль, і про тхора.

- Ви сноб? - вкрадливо спитала вона. - Ви справді вважаєте господарчу магію долею призначених, таких, як я?

- Я цього не казав, - повідомив я м'яко.

- Можна поглянути? - вона простягнула руку до моєї імпровізованої "медалі", повагавшись, я відчепив прикрасу й поклав їй у долоню.

Долоня була суха й тепла.

- Забавно, - Шанталія покрутила "медаль" перед очима. - Тепер можете приколоти назад... А можете не приколювати...

Я простежив за її поглядом.

Поточене міллю місце було гладеньким і чистим. Ні сліду не лишилося від потворної дірки.

- Господарча магія, - вона осміхнулася. - Просто й ефективно...

- Надаю перевагу кравцям, - сказав я сухувато й приколов медаль на місце.

Вона осміхнулась:

- Отже, улюблена ваша розвага - давити курей? Це тривожний симптом, любий зі Таборе. Це значить, що в людській подобі ви не в змозі панувати над власною агресією... Так, приплющте ваше жовте око, нема чого на мене зиркати.

Я втримався.

Збираючись на королівський прийом, пані Шанталія вдягнула чорну сукню, яка несильно відрізнялася від повсякденної - хіба що спідниця трохи пишніша та ще слабенький натяк на декольте. Пояс був замшевий, із золотими бляхами; до пояса, як і раніше, кріпилося без ліку дрібничок, як потрібних, так і пустих.

- До речі, від молі рятують не тільки замовляння. Лавандова олія, наприклад, досить ефективна... Ви помітили, як похолодало? Ще недавно всі знемагали від спеки, а сьогодні вранці я не могла спати від холоду, довелося розпалювати вогонь...

Премилостива сово, вона не може зігрітися без допомоги вогню! І теж собі, до товариства Кари... Та що б вона робила з Кореневим заклинанням?

До самого замку ми мовчали, дивлячись у вікна найманої карети - кожне в своє; вряди-годи я поглядав ще і в заднє вузеньке віконце. Від міської брами й до брами королівської резиденції нас проводжали - на порядній відстані - двоє незнайомих вершників.

* * *

Ми прибули до замку, як і було сказано, на сьому годину. Карети підкочувалися до ґанку, затримувалися на секунду - і за командою охриплого розпорядника котили собі, даючи місце наступним; поділ чорної сукні моєї супутниці застряг у поспіхом зачахнутих дверцятах, і така дрібна прикра подія мало не спричинила скандалу.

- Грубіян! Я цього так не попущу! - кип'ятилася Ора.

- Пані, будь ласка, прошу пройти, не затримуйтеся... - рівним голосом повторював розпорядник.

Тут і там я помічав у натовпі перевдягнених вартівників. Молодший із королівських магів, сховавшись за величезним вазоном із квітами, удавав, що милується вродою моєї роздратованої супутниці; я підморгнув йому.

Кінець кінцем, маневруючи в пишно вбраному натовпі, ми пробралися до просторого холу. На півкруглому балконі грали музиканти; людська маса, в якій я не міг виділити жодного знайомого обличчя, потроху складалася в довгу чергу й змією сходила по широчезних парадних сходах.

Ми виявилися в центрі загального потоку. Стояв приглушений гомін голосів, черга крок за кроком просувалася вперед.

- Чому так повільно? - спитав я крізь зуби.