Слава ЗСУ!

- Ви прийшли виконувати ваш договір з Його Величністю, - неприязно сказав маг. - Де ви будете при цьому перебувати - обумовлено не було. Чи ви бажаєте відривати голову своїй ляльці просто в залі, у всіх на видноті?

Я мовчав.

- У залі пан префект, - сказав мій співрозмовник на тон нижче. - У нього в кишені - непідписаний указ про ваш арешт. Король тільки черкне пером. І режим пониженої вразливості не допоможе - життю вашому ніхто не загрожує, а ось ув'язнення...

- За що?! - здивувався я.

Маг стенув плечем:

- Службовці пана префекта перевірили рахунки вашої родини і виявили величезну недоплату, гроші, які приховав від казни ще ваш дід...

- Але вроджені маги не платять податків!

- Службовці пана префекта знайшли в архівах документ, підписаний ще Гваром П'ятим, - привілей уроджених магів було скасовано на два роки, то був час Північної війни, казні були потрібні... що ви так дивитеся на мене, пане Хорте зі Таборе? Чи не байдуже, за що - невже ви думаєте, що пан префект не знайде приводу?

Я зрозумів, що він має рацію.

І що слід тримати себе в руках.

Я подивився в залу:

- Тут повно-повнісінько магів - вони одразу запідозрять застосування Кореневого замовляння.

- А ми відкинемо їхні підозри як безпідставні, - рівно відповів королівський службовець. - Годі, пане зі Таборе, усі присутні тут маги прекрасно розуміють, що Дривегоціус - утілене зло, що від нього треба позбавлятися будь-яким способом... А ті, кого він приведе із собою, - не ваш клопіт.

- Зрозуміло, - сказав я повільно.

І кого, цікаво, наш бунтівник приведе із собою? Магів-охоронців, звичайно ж. І коли я побачу їх, стане зрозуміло, що мені робити. Або додержуватися плану, або терміново шукати шляхів до відступу...

- Як вас звати, я забув? - недбало спитав я в співрозмовника, який годився мені, мабуть, у батьки.

- Моє ім'я Гор зі Харик, - озвався він після паузи. - І я радив би вам, юначе...

- Ідіть, люб'язний Горе, - я позіхнув, не прикриваючи рота. - Ви виконали доручення Його Величності, а тепер ідіть, ви мені заважаєте.

Було забавно дивитись, як він стримує гнів.

- Люб'язний Хорте, - усю, яка була, отруту мій співрозмовник уклав у слово "люб'язний". - Згідно з наказом Його Величності, я перебуватиму тут весь час і спостерігатиму за... процесом. Доведеться вам примиритися з моєю присутністю.

Я демонстративно знизав плечима. Повернувся до скла й став дивитися вниз.

Усе йшло не так, як я думав. Усе йшло шкереберть.

Придивившись, я побачив Ору. Коло неї - це ж треба! - уже вився якийсь придворний хлюст, і вона йому прихильно всміхалася. Принаймні звідси, згори, ця усмішка здавалася прихильною.

Гості роїлися, переходили з місця на місце, збивалися купками, чекали; Ора теж чекала. Вона була певна, що я от-от повернуся.

Уперше я відчув внутрішню ніяковість - свою провину перед Орою. Вона, пішак, який нічого не відає, може бути затягнута у великі неприємності. Усі бачили, що вона прийшла зі мною... Якщо я втечу, король може вхопитися за неї, як за ниточку. І витрушувати з бідолашної Ори зізнання в тому, про що вона нічогісінько не знає...

Якщо я зумію втекти.

А якщо спрацює все-таки мій план... Тоді Ора виявиться в товкотнечі, у переляканій юрбі. Чомусь мені здається, що скоро впаде бунтівний князь - станеться заворушення...

Він має впасти. Він, скотина така, обов'язково має повалитися. Хоч на хвилину. Прямим ударним замовлянням я пробивав свого часу камінну стіну, то невже не проб'ю князівського захисту? Тим більше що все, що мені треба, - пляма на лобі й глибока непритомність...

Юрба внизу загула сильніше - і раптом стихла. У цій тиші на люстрі стали загорятися свічки - одна по одній; за красою це видовище можна було порівняти із заходом сонця восени. Світло тисячі вогників дробилося в тисячі кришталевих підвісків, причому де-не-де були вбудовані маленькі магічні іскорки, що особливо тішили око; на деякий час я дозволив собі забути про справи і лише насолоджуватися.

І тільки за декілька секунд я зрозумів, що свічки запалює - за допомогою простої шкільної вправи - мій супутник і наглядач, королівський маг Гор зі Харик.

- Ви вірно служите королю, - сказав я з посмішкою. - Мало який лакей зуміє запалити свічку ось так, на відстані!

У нього теж були різні очі. Темно-каре та світло-каре; тепер темне око почорніло, як вугіль:

- Ви даремно намагаєтесь вивести мене із себе, люб'язний Хорте зі Таборе. Очевидно, ми не погодимося щодо того, що є ганьба для мага...

Я відвернувся. Ще раз помилувався люстрою; подивився вниз.