Слава ЗСУ!

- Перепрошую, - я блазенськи вклонився.

- Так, вам слід перепросити, - Ора опустилася в продавлене крісло. - І невідомо ще, прийму я перепросини чи ні.

Я зняв плащ. Щільніше зачахнув халат, осміхнувся:

- Радійте, ви вільні від боргу переді мною, Закон Терезів виконано... І віддайте дрібнички.

Вона царственим жестом кинула на стіл в'язку магічного каміння. Сухо всміхнулася:

- Це не такі вже й дрібнички, як ви намагаєтесь мене впевнити... учора на цю наживу клюнули принаймні дві рибини.

- Що?!

Я схопився. Мене знов затрусило; Ора дивилася прямо й жорстко, її погляд мокрим каменем упирався мені в обличчя:

- Ви негідник, Таборе. Учора ви поставили мене в дуже скрутне становище.

- Ви жінка, - сказав я, судомно проковтнувши слину. - Тому я, можливо, зумію забути це слово, яким ви мене...

- Негідник, - повторила вона рівно. - Ви привели мене туди - і кинули. Знаючи, що станеться потім!

- Я не знав, - вирвалось у мене, і я одразу ж пошкодував про свої слова.

Ора примружилась:

- Якщо ви не знали - куди, навіщо, чому ви одразу сховались? Адже ви спостерігали за всім нишком, я відчувала ваш погляд...

- Бути не може, - сказав я глухо.

Ора підняла підборіддя:

- Я знаю, якої ви думки про мої здібності... Проте я зуміла відчути ваш погляд. І зрозуміти, що ви з самого початку чекали халепи.

- Я не так винен, як вам здається, - сказав я відвертаючись. Терпіти не можу виправдуватись.

- Відвертість за відвертість, - сказала Ора помовчавши. - Ви розповідаєте мені, що ви робили в палаці, я розповідаю вам, хто саме з магів виявив інтерес до ваших камінчиків... та не просто виявив інтерес, а просто-таки затрусився! Адже вам дуже хочеться це дізнатися?

Я озирнувся - в кімнаті було тільки одне крісло. Довелося сісти на ліжко, закинути ногу за ногу, полічити до десяти, щоб заспокоївся пульс.

- Оро. По-перше, я справді перепрошую за все, що сталося не з моєї вини. Так трапилось. По-друге, я прийшов на цей прийом, щоб простежити... щоб, як ви здогадалися, побачити реакцію декого з магів на ваші камінчики. За цим я прийшов, присягаюся пам'яттю батька...

- Ви кажете правду, - сказала Ора повільно. - Як уписується в цю версію ваше раптове зникнення?

- До мене підійшов королівський надступеневий, - сказав я, дивлячись їй в очі. - Ви його бачили, його звати Гор зі Харик. Він обманом затягнув мене... Коротше, я не зміг повернутись. Я не знав, що так станеться, присягаюся... чим хочете.

- Покляніться пам'яттю батька, - наказала Шанталія.

- Клянуся, - сказав я повільно. - Клянуся пам'яттю батька - я не знав, що так усе станеться...

Ора несподівано всміхнулася:

- А ви мастак грати словами... Добре. Ви мені набридли, Хорте зі Таборе. Прощавайте.

І, легко піднявшись із крісла, підступна мерзотниця рушила до дверей.

- Хвилиночку!

Я заступив їй дорогу. Тепер мені хотілося її вдарити - по-справжньому.

- Хвилиночку, люба пані! Ви нічого не забули?

- Ні, - вона дивилася мені в обличчя. Праве око її було підфарбоване блакитною фарбою, ліве - зеленою.

Я взяв її за руку. Зап'ястя було тонким, ніжним, таким тендітним...

- Ви мені руку зламаєте, ви!!!

- Зламаю, - пообіцяв я тихо. - Не треба грати зі мною, Оро. Ви обіцяли мені дещо розповісти!

- Відпустіть!

І вона вдарила мене ручною блискавкою. Слабкенькою, дамською, пекучою, як оса.

Я відпустив її - усього на секунду. У наступну мить - вона намагалася відсунути важкий засув на дверях - я впіймав її за комірець і кинув на ліжко.

Вона вищирилась, оголивши великі білі зуби. І цілком спокійно сказала:

- У вас нема сил на замовляння, Хорте. Ви витратились повністю. Ваш тато ніколи не навчав вас, що так не можна робити?

Я не дивлячись простягнув руку. Зняв із цвяха вузький ремінець, що належав хазяїну і перейшов у моє користування разом із кімнатою:

- У мене стане сили на дещо інше.

- Правда? - її вишкір раптом змінився солоденькою усмішечкою. - Невже?

До мене дійшла двозначність моїх власних слів. Я в нестямі хльоснув ременем по спинці крісла:

- Кажіть, хто клюнув на камінці, і забирайтеся звідси! Інакше я з вас шкуру злуплю без усяких замовлянь!

Шкіра на лобі, там, куди дзьобнула мене її квола блискавка, починала відчутно пекти.

- Ви прекрасні, Хорте, - сказала жінка, безцеремонно мене роздивляючись. - Як горить ваше несамовите жовте око... Стоп, - вона підняла руку, ніби затуляючись від мене й мого ременя. - Стоп, не поспішайте, не лізьте в бійку, я вам усе скажу... Сядьте!