Слава ЗСУ!

Ескалатори тягли їх на зустріч одне з одним - і далі, в різні боки; обоє мали звичай глядіти на зустрічний людський конвеєр. Кожне з них одразу ж помітило другого.

Юля майже одразу відвела погляд - незручно витріщатися на незнайомого чоловіка; в якусь мить їй здалося, щоправда, що вона звідкись знає цю людину, та не може згадати, де вони перше зустрічались...

Зійшовши з ескалатора, вона якийсь час тупцялася поряд із книжковою яткою, а потім несподівано для себе повернула назад і поїхала вниз, туди, звідки тільки що вибралася. Половину дистанції вона то ганила себе за підліткову дурість, то втішалася тим, що часу на дурні роз'їзди втрачено не так уже й багато - ну, хвилин сім...

А просто посеред ескалатора - як і минулого разу - вона побачила знайомого незнайомця, який знову їхав назустріч.

І одразу ж опустила очі.

Можливо, він кивнув їй. Можливо, дивився здивовано, як вона відвертається, уперто вдаючи, що не помічає його...

Так, червоніючи й дивлячись під ноги, вона доїхала вниз, до платформи.

Першим її поривом було втекти. Стрибнути до потяга метро - і згадуй лиш як звали; вона прийде додому хвилин на сорок пізніше, зате не треба буде вириватися зі звичної, комфортної, розміреної самотності. Ніяких знайомств, ніяких тривог...

А потім вона подумала: а що як вони й справді знайомі? Просто вона забула про колишню зустріч, а цей чоловік - ні? Можливо, вони зустрічалися в інституті, і її втеча здасться в цій ситуації дивною й образливою?

Вона тупцялася вже внизу - біля будочки чергової, на протязі. На білому мармурі стіни було видряпано чергову лайку; Юля почувала себе незатишно, ніби в черзі до лікаря. Минуло хвилин п'ять - вона знай підносила годинник до самого носа, їй здавалося, що він зупинився...

Минуло десять хвилин.

А потім п'ятнадцять.

Чергова зі скляної будочки поглядала співчутливо. А Юля стояла, все влипаючи поглядом у видряпаний напис - мов каблуком у коров'ячу ляпку.

Минуло двадцять хвилин, і вона зрозуміла, що двадцять чотири прожиті роки не додали їй ні дрібки розуму. Червона, мов першотравневий рушник, ступила на ескалатор, що рухався нагору, і всю дорогу до самої поверхні не піднімала очей.

Декілька днів їй було без причини сумно, а потім усе пішло, як раніше, вона успішно забула людину на ескалаторі і дуже знітилась, коли одного разу на пероні метро її обережно взяли за лікоть:

- Вибачте...

Вона вдивлялась у нього, не вміючи згадати, де вони бачилися раніше. Таке траплялося з нею й раніше - незнайомі люди прекрасно знали Юлю й привітно запитували про справи, а вона натягнуто всміхалася без надії згадати не те що ім'я співрозмовника - галузь життя, яка їх познайомила. І от - вона кліпала очима, намагаючися зрозуміти, хто перед нею, тільки цього разу зніяковів чоловік:

- Пробачте, мені, певно, не слід було... Ескалатор, пам'ятаєте?

Вона згадала.

Підійшов її поїзд; у неї ще був шанс прохолодно кивнути й прослизнути у вагон, де так спокусливо видніли вільні місця на дерматиновому диванчику. Вона вагалась; двері зачинились перед її носом. Поїзд пішов.

- Мене звати Станіслав...

Вони сходилися поволі, обережно, обачливо - як дві незнайомі тварини, як два боягузливі боксери. Вони подовгу мовчали, блукаючи засніженим парком, кружляли по власних слідах - усе мовчки. Юля спиралася на Стасову руку, і не раз і не два її ноги в парадних чобітках, для кучугур не призначених, оступалися й ковзали на зледенілих схилах, і тоді чоловіча рука ставала сталевим поручнем, залізобетонним опертям, і ні разу - ні разу! - Стас не дозволив їй не те що впасти - торкнутися снігу краєм зимового пальта...

Якось одразу виявилося, що всі проблеми, що перше доводили Юлю до відчаю, можна вирішити. Усі - від нежиті до розборів з поганими сусідами. Сама поява Стаса змушувала, здавалось, навіть собак, що зчепились на вулиці, припиняти сварку й розходитися, порикуючи, по різних кутах...

Новий рік вони зустріли тихо й мирно, на кривуватій історичній вуличці неподалік від Юлиного будинку, а потім пішли через усе місто до Стаса, розігріли червоного вина й ні разу за решту ночі не ввімкнули телевізор... Виявилося, що ще один бар'єр, який здавався Юлі нездоланним, бар'єр між чоловіком і жінкою, що просто аж лякав, - проломлюється легко й природно. Так тріскається яєчна шкаралупа, піддаючись зусиллям пташеняти всередині; ранок першого січня виявився сирим і туманним. Юля сиділа за крихітним столом посеред крихітної Стасової "гостинки", і клубочіла пара над величезним білим горнятком молока з медом...

Ще через місяць з'ясувалося, що Стас раніше був одружений. Юля здивувалася: чому не сказати одразу?! І попросила, можна сказати, навіть змусила розповісти докладніше: що сталося в тій родині, і чи заміжня тепер колишня дружина, а головне - чи є в Стаса діти?