Слава ЗСУ!

Я спом'янув добрим словом щурасту істоту, яка поклала своє коротке життя на вівтар інформації, - і знов здригаючись розгорнув сабаю. "Ту саму", в перекладі з давньомагічного жаргону. "Особливу". "Яка живе власним життям". Книгу, яку ніхто не писав.

Вона розгорнулася майже без опору; палець мій безпомильно ліг на потрібний абзац. Так!

"Март зі Гороф, позаступен. маг, зак. спадкоєм., старш. призн. син, родовий маєток - замок Бугай, що знаход. в околицях нас. п. Дрикол, що знаход. в гирлі р. Вир'ї, майно оцін. як значне, на службі не перебув., був членом драко-клубу протягом 10 років. Діти: зак. - Вел зі Гороф, позаступен. маг, нині покійн. Баст. - Аггей (без роду), маг 3-го ст."

Сабая гарячково ощадила місце на сторінці - ще б пак, адже їй доводилося щосекунди вміщувати стільки відомостей, а скільки ще треба було вмістити! Драко-клуб. Погляньмо, чи нема тут розділу за клубами... Є! Премилостива сово, є, Клуб Кари, Клуб Карнавалу, Клуб Лялькарів, Клуб Вірних Сердець... Драко-клуб. Засновано... перетворено... "чл. клубу тримають драконів у неволі, зокрема цепових, карликових, заводських..."

Я відірвав очі від рухливого рядка.

"Вона пам'ятає, як її захопили. І куди привезли - замок із ровом й укріпленнями, з цепним драконом на мосту. І хтось - вона не пам'ятає його обличчя - щось робив із нею..."

Ювелірша. Тільки вона пам'ятала про те, що відбувалося з нею після її викрадення. Решта або не пам'ятали нічого, або - якщо мені вдавалося розбуркати їх - бурмотіли невиразне: "Темрява... Брама... Міст... Стіна..."

Ювелірша пригадувала цепного дракона. Прикмета сама по собі настільки сильна, що зійде й за доказ. Не так уже багато їх, драконолюбів. Ось і сабая підтверджує: "Тепер. часом клуб наліч. 9 дійсн. членів..."

Добре, Март зі Гороф. Можливо, що до тебе першого буде мій візит. Так, найпевніше, до тебе - тому що Ондру в сабаї згадано тільки одного. Без прізвиська. "Походж. невідом. Предки невідом. На сл. у кн. Дривегоціуса..." Рядок затремтів. Просто на моїх очах на сторінку вистрибнули слова "перебував" і "покійного". "Перебував на сл. у покійного кн. Дривегоціуса". Ні про місце проживання, ні про родичів, ні про захоплення - ні слова. Ось такий загадковий Голий Шпиль. Ну й нехай; номером першим у нас буде драконофіл, а там подивимось...

Я перевів подих. Знайшов серед інших імен власне ім'я: "Хорт зі Табор, позаступен. маг, зак. спадкоєм., старш. і єдин. син, родовий маєток в околицях нас. п. Ходовід, що знаход. в р-ні Трьох Пагорбів, майно оцін. як значне, спадковий член Клубу Кари, власник разов. заклин. Кари на термін до 6 міс. Діти: нема". Ось і весь я - три рядки вриваного тексту, і песимістичний, мов удар сокири, підсумок. Діти: нема...

Будуть, подумав я понуро.

Знову зітхнув і взявся шукати серед імен на літеру "Ш".

Шанталія був один. "Лів Шанталія, покійн. Маг 1-го ст., зак. спадкоєм. єдин. син. Могила невід. Діти: нема".

Якийсь час я витріщався в книжку, намагаючись зрозуміти, бреше сабая - чи брешуть мої очі.

Так і не зрозумів.

Відкинувся на спинку крісла.

Самозванка?

Можливо. Але навіщо?

Чи сабая не тратить своїх безцінних сторінок на згадки про дочок? Якщо дочки не вспадковують природної магії... то для сабаї вони не існують?

Можливо.

Я став проглядати сторінку по сторінці - і не знайшов жодної згадки про чию-небудь дочку. Або сини, або "Діти: нема". Ті кілька жінок, яких відзначили згадуванням тут, були призначеними магами другого-третього ступеня...

Ах, от воно що. "Ора Шанталія, призн. маг 3-го ст.". Усе. Шість коротеньких слів, одна цифра. Третій ступінь для жінки - це навіть почесно.

Ось і все; я закрив сабаю. Тепер слід було потурбуватися про її схоронність; мій батько колись недоглядів, не повторюймо чужих помилок...

З важким томиком під пахвою я сходив до підвалу - давним-давно мої пращури тримали там в'язнів. Висмикнув не зачеплений іржею ланцюг із забитого в стіну кільця; подзвякуючи сталевими ланками, повернувся в будинок. У своєму кабінеті якнайміцніше обкрутив сабаю ланцюгом, вільний кінець обгорнув навколо ніжки дубового столу, навісив замок і наклав добре замикальне замовляння.

Подумавши, пообкладав ув'язнену книжками - вони сховали сабаю від чужих очей і, як я щиро сподівався, надали її ув'язненню хоч якоїсь подоби комфорту.

* * *

Коляска зупинилась перед домом. З вікна кабінету я мав можливість спостерігати, як пані в чорному підводиться з подушок і нервово озирається. Як вона похмурніє, роздивляючись закриті віконниці першого поверху, і як проясняється її обличчя при вигляді моєї здивованої - м'яко сказано! - фізії.