Слава ЗСУ!

- Яка несподіванка, Іле, - м'яко сказала Ора, відступаючи назад у коридор. Здалося мені чи ні - та в цьому голосі була зловтіха.

Іл де Ятер нарешті закрив рота, і очі його повернулись назад в очниці - в усякому разі, небезпека, що очні яблука виваляться на підлогу, минула.

- Умівши брати, умій і віддати, - сказав я, перестрибуючи через цілу купу риторичних питань. - Ваша гостя вже оглянула мисливську залу? А що ви збирались показати їй у цій кімнаті, любий друже?

- Зброю! - хрипко ревнув Ятер. - Люди! До мене! Зброю!

- Припиніть істерику, - сказав я холодно. - Чи ви хочете, щоб я побив ваших людей паралічем?

- Будь ти проклятий, чаклуне, - прошепотів Ятер, і від його погляду мені стало не по собі. - Будь ти проклятий!

Завивання з-під ковдри зробилися трохи тихшими - баронеса охрипла.

- А як на мене, ви квити, панове, - весело сказала Ора. - Адже ви не можете заперечувати, мій бароне, що обурливі дії пана Табора були спровоковані вами, і до того ж...

- Геть з мого дому, - тихо, з присвистом сказав Ятер. - Тобі, чаклуне, я пришлю виклик на поєдинок. І якщо ти ухилишся - громом клянуся! - краще б тобі не родитись на світ.

* * *

- У вас було важке дитинство, Хорте?

Я покосився на неї, але нічого не відповів.

- Ну, раз у вас такі "друзі дитинства"... Значить, саме дитинство було не солодке. Так мені, в усякому разі, здається.

Ора відкинулась на спинку крісла. Витягуючи губи, подула на свою чашку; у такт її ковткам тремтіла ямочка на шиї.

- Не мовчіть, Хорте. Я на вас не образилась, повірте...

Я похлинувся. Насилу відкашлявся; розлючено вп'явся негідниці в очі:

- Ви?! Ви на мене не образились?!

- Навіщо ви зробили це, Хорте? - м'яко спитала Ора. - Навіть якщо покрити баронесу шоколадом, вона не принадила б вас, мій друже. Ви зачарували цю нещасну жінку... навіщо? Кому ви мстились?

- Нікому, - сказав я крізь зуби. - І послухайте, пані Шанталіє, ви перебуваєте в моєму домі... Сам не знаю, чому я досі вас терплю...

- Тому що ми з вами союзники, - Ора всміхнулася, сяйнувши апельсиновими іскорками на дні очей. - Союзники, а не коханці, розумієте?.. До речі, ваш барон - просто сільський самодур. Дурненький, себелюбний, хтивий...

Ора розмірковувала, розглядаючи свою спустілу чашку. Візерунок, накреслений по внутрішньому краю, складався з повторюваних вензелів прадіда та прабаби.

- Не вам судити про людину, яку ви практично не знаєте, - сказав я крізь зуби.

- Звичайно-звичайно, - насмішкувато погодилася вона. - Ви справді збираєтеся прийняти його виклик?

- Моя честь не допускає іншого виходу, - сказав я сухо. - Більше того - я битимуся без застосування магії.

- Цього теж вимагає ваша честь? - спитала Ора розчаровано.

- Моя честь не допускає...

- Та годі вам! - Ора з дзвоном опустила чашку на блюдце. - Уживати магію щодо баронеси ваша честь не забороняла, а тут, бачте...

- Обережніше з посудом! - гаркнув я так, що на люстрі затрусились підвіски. - І не беріться міркувати про те, в чому нічого не тямите.

* * *

Бились на березі річки - Ятер заздалегідь велів своїм людям оточити й берег, і навколишні поля, і не пропускати до місця поєдинку жодної миші, не кажучи вже про цікавих поселян. Напередодні я трохи пострибав із мечем - м'язи дещо пам'ятали; щоправда, я не вправлявся вже декілька років, а Ятер, я знав, щодня впріває в спеціальній залі, тренуючись зі зброєю й без. Мені доводилось надіятися на спритність і на швидкість реакції, а вже в цьому я завжди - з раннього дитинства - перевершував колишнього друга.

Весь вечір мої думки переймала сабая: за ті декілька днів, на які я лишив її без нагляду, дві ланки в ланцюзі, який стеріг книжечку, проіржавіли й небезпечно потоншали - при тому що ланцюг був замовлений проти іржі. Чого не зуміли зробити віки й вогкість підземелля - зробила за тиждень воля сабаї до звільнення; я повністю змінив ланцюг і замок, і якийсь час сидів, тримаючи важезну книжку в долонях і ніжно бурмочучи. Я умовляв її лишитися зі мною, утамувати мій потяг до знань, розділити зі мною радість інформації - які тільки дурниці я не плів у той вечір; коли очі мої стали злипатись, я знову завалив сабаю книжками, подвоїв сторожове закляття й пішов спати.

Заснув я вмить, ранок зустрів бадьорим і відпочилим; у погляді Ори, яка вийшла провести мене, читався явний осуд:

- Вам зовсім не соромно, Хорте? Зовсім-зовсім не соромно?

Я знизав плечима:

- А вам не шкода мене? Зовсім-зовсім не шкода? А якщо Іл уб'є мене?

Ора осміхнулась; напруження її губ, що нагадали мені про натягнутий лук, пробудило пам'ять про той запах. Про передсвітню погоню в росі й лопухах.