Слава ЗСУ!

- Постарайтесь, щоб він не вбив вас, Хорте. Інакше я дуже засмучусь.

- Брешете, - сказав я відвертаючись. - Але про всяк випадок - прощавайте...

І стрибнув у сідло.

І, востаннє обернувшись, устигнув побачити в її очах тінь справжньої, невдаваної тривоги.

...Іл стояв, спираючись на дідівський меч; пам'ятаю, як підлітками ми тайкома прокрадалися до зброївні, щоб хоч краєм ока поглянути на цю дивину. Меч був надзвичайно схожий на знаряддя, яким управлявся міський кат, та я образив би Іла, якби сказав про це вголос. Уважалося, що дідусь привіз свою зброю з далекого славного походу; можливо, так воно й було. У ті смутні часи ні мене, ні Іла на світі не було, а тому історію меча доводилось брати на віру.

Отже, Іл стояв, спираючись на меч, і обличчя в нього було як просілий квітневий замет - таке ж зім'яте, сіре й приречене.

Секунданти не передбачались. Баронові слуги відійшли про всяк випадок якнайдалі; я кинув на траву куртку, капелюх, піхви разом із перев'яззю; повагавшись, зняв з пояса футляр із глиняним утіленням Кари. Зняв, відмовляючись від режиму пониженої вразливості, і, сова свідок, мене трохи не знудило від власної шляхетності.

Барон спохмурнів іще більше. З зусиллям висмикнув меч із землі, витер вістря об рукав білої сорочки:

- Ну... Прощавай, чаклуне.

Перший удар був страшний; якби не ухилився вчасно - бути мені розрубаним на дві половинки. Наступний удар я прийняв на основу клинка й одразу вдарив сам - атака вийшла нічого собі, барон устигнув відбити в останню мить, і я з запізнілим жахом зрозумів, що мало не вбив Іла. Ще трохи - і випустив би приятелю кишки...

Колишньому приятелю.

- Ти мертвий, чаклуне. Ти мрець!

І Ятер підтвердив свої слова новим ударом. Клинки знову схрестилися, звук вийшов такий, що заклало вуха; ми сопіли, зітнувшись на вкрай близькій відстані, дивлячись один одному в очі, скригаючи клинком об клинок, змагаючись у силі; розуміючи, що цього змагання мені не виграти, я підступив до барона впритул - і з останніх сил провів певну подобу підсікання.

Хоч як приблизно було проведено цей хват, своєї цілі він майже досяг - Іл на секунду втратив рівновагу. Похитнувся, та не впав, і уже в наступну секунду я ледве вийшов з-під хитрого, з викрутом, удару.

Він був тренований і сильний, мій колишній друг. Його меч знавав кращі часи - згідно з легендою, по дві голови одразу щастило стинати цьому клинку; умілим маневром барон розвернув мене обличчям до сонця, і я вмить майже осліп.

Це був, певно, найгірший момент нашої сутички. Я бачив силует ворога і політ білого зблиску на місці меча; у паніці відскочив назад, але трохи не встиг. Фамільне баронське вістря торкнулося моїх грудей, мені здалося, що я мертвий, уже вмер; тоді з білого сонячного марева виринуло вишкірене обличчя Іла, на цьому обличчі замість радості була досада, і, вхопившись рукою за скривавлену сорочку на грудях, я здогадався, що поранений не серйозно.

Подряпина.

- Продовжуймо, бароне!

Барон радо погодився.

Я відбивав удар за ударом, відступав, ухилявся; Ятер був витривалий, а я вже втомився, моя перевага в швидкості зійшла нанівець. Хвилину за хвилиною життя моє висіло на гнилій соломинці.

І тут Ятер схибив!

Шаленство підвело його, фамільне шаленство Ятерів. Розпалившись, Іл на секунду відкрив лівий бік, я зрозумів, що мені дається останній шанс, кинувся в атаку...

І послизнувся на рівному місці, на сухій траві!

Падіння сталі на мою голову; відчайдушний блок, утрата рівноваги, падіння; у мене вистачило сил одразу перекотитись на бік, а в те місце, де я лежав, із хрускотом увійшов клинок Ятера.

Я вдарив Іла ногою - схибив, удар ковзнув по його стегну. З коротким звуком "хряп!" Іл висмикнув меч із землі; я перекотився знову - Іл коротко, чітко вдарив мене по зап'ястю носаком чобота і враз наступив на мій упалий меч.

Двобій було, властиво, скінчено.

Шляхетний барон Іл де Ятер заніс наді мною славну сталь свого войовничого дідуся.

За плечем у Ятера висіло сонце, маленьке й лихе. Проти сонячного проміння монументальна фігура мого друга-вбивці здавалась пласкою, ніби вирізаною із жерсті... М'язи мого живота зсудомило - так вони хотіли відштовхнути залізо, що падало з неба.

Одна мить.

Використати магію в чесному двобої - значить, зганьбити себе.

Одна мить...

Поєдинок поєдинком, але зараз на росяній травичці з'явиться розполовинений Хорт зі Табор, а це неправильно й несправедливо, це не годиться нікуди, я не самовбивця, кінець кінцем, і не дурень, жарти скінчились, почалось неподобство...