Слава ЗСУ!

У залі запала тиша. Безгучно тремтіли язички свічок - десь під гобеленами ховалися потайні двері, звідти віяло легким протягом. Слуги - їх залишилося двоє - завмерли за спинками крісел. Баронеса мовчки страждала. Я методично спустошував тарілочку зі скибочками вареної моркви.

Роса. Лопухи. Легка, мов струмочок, чорна звіринка. Стелений над землею шлейф - знадливий запах...

Рука барона на талії, підкресленій широким чоловічим ременем. Дражливий сміх...

Я ревную, зрозумів я, і це відкриття було мов удар різки.

Ще два дні тому самозакохана пані Шанталія була мені зовсім байдужа! Майже байдужа, скажімо так. З якої речі я маю міняти своє до неї ставлення? Тільки тому, що одного разу їй здумалося погратися зі мною?!

Баронеса маленькими ковтками цідила вино - біле й прозоре, як вона сама. Я зрозумів, що почуваю до цієї жінки огиду. Іл...

Іл!

Річ не в Шанталії, сказало моє почуття справедливості, і його рівний голос на секунду припинив внутрішній рев обурення. Річ не в жінці. Річ у тому, що Іл - мій друг. Нехай не такий уже близький, нехай приятель... Але він друг мого дитинства! Заради нього, заради його прохання, я накликав на себе клопоти! І тепер він, цей друг, на моїх очах спокушає мою жінку!

Не важливо, що насправді вона зовсім не моя. Не важливо, що Ора, найпевніше, "грає". А важливо те, що мене, Хорта зі Табора, тут збираються мати за дурня!

Я озирнувся. В усій величезній залі не було нікого, крім нас із баронесою та двох лакеїв.

- Геть звідси, - сказав я, додавши до своїх слів дещицю магічної переконливості.

Звикло зігнувшись в уклоні, слуги пішли. Баронеса, здивована і налякана, витріщилась на мене своїми прозорими риб'ячими очицями:

- Пане зі Таборе...

Вона була піддатлива, мов мокрий сніг. У неї давно вже не було власної волі.

- Люба моя, - пробурмотів я, дивлячись у водянисті очі. - Ви палаєте пристрастю. Ви у вогні. Ви моя. Я ваш. Я вас кохаю. Давно. Зараз. Ви знемагаєте. Ви хочете ласки - я дам вам ласку... Скоріше!

Очі її майже одразу втратили притомний вираз. Риси обличчя запливли, як запливає свічка. У моїх руках опинилась обм'якла лялька; закинувши її на плече, я безпомильно відшукав потайні двері.

...Певно, це був запасний альков - той самий, де Іл де Ятер віддавався незаконній втісі. Я спустив баронесу на широке ложе; стояла цілковита темрява, моя жертва була сліпа, тим часом як я її прекрасно бачив. У коричнюватих тонах нічного зору моя здобич здавалася не більше симпатичнішою, ніж за світла.

Жертва була обплутана моєю волею й помислити не бажала про опір. Більше того, навряд чи барон підозрював, яка сила темпераменту ховається в забитій душі його вірної жіночки; баронеса кликала мене в обійми, водночас намагаючись позбутися одягу - що було нелегко, зважаючи на відсутність покоївки.

Вона була не просто худа - кістлява. І впадинка між її ключицями була схожа на продавлений слід від качиної лапи.

Від неї пахло книжковим пилом.

Вона сяк-так упоралася з сукнею, а сорочку, судячи зі звуку, просто розірвала. Розширеними в темряві зіницями вона дивилася кудись через моє плече і простягала перед собою тремтячі худі руки:

- Прийдіть... друже мій... О-о-о...

Не діждавшись мене, вона розкинулась на ліжку і прийняла позу, яку, певно, вважала неймовірно спокусливою:

- Ну де ж ви... де ви...

Я знайшов у кутку канапу і сів, закинувши ногу на ногу.

- Де ж... мій жаданий... мій голубе...

Пауза затягувалась. Баронеса зминала постіль худющими ребристими боками. Я чекав.

- Прийди... мій любий...

Я важко зітхнув; відповіддю на моє зітхання був подих протягу, який приніс із собою запах гарячого воску.

Моя воля потроху відпускала баронесу; випустивши ще кілька хтивих стогонів, вона раптом замовкла. Сіла на ліжку; вираз млості на її лиці мало-помалу змінювався здивуванням:

- Ох... Де ви?

Наступної секунди на стелі спочивальні ліг жовтуватий відблиск.

- Нащо це я?.. - прошепотіла баронеса, а за мить важка портьєра, що закривала вхід, відчахнулась, і в кімнаті одразу стало світло, тому що й барон де Ятер, і моя перелесниця Ора принесли із собою кожне по свічці.

Я нарешті зрозумів, навіщо мені знадобилася вся ця комедія. Заради того, щоб побачити зараз обличчя барона Ятера.

Обличчя Ори, на жаль, виявилося схованим від мене потужним бароновим плечем.

Першою опам'яталась баронеса. Звільнена від моєї волі, нага й захоплена розполохом, бідолашка заметалася, неначе миша на сковорідці; забившись нарешті під ковдру й не наміряючись утекти, вона зайшлася нерозбірливим гірким лементом.