Слава ЗСУ!

Я відклав перо. Якийсь час дивився на гірку каменів, яка тьмяно мінилася віддзеркаленим післяполуденним світлом; потім зітхнув і продовжив:

"...І попри виниклий розбрат, що змусив нас схрестити зброю, вважаю за свій обов'язок продовжити розслідування щодо таємничого зникнення, а згодом повернення, а також запаморочення розуму й подальшої загибелі вашого шанованого батька... Ділом честі вважаю завершити розслідування, покарати злочинця й по змозі віддати вам його голову".

Я подумав ще - і поставив підпис.

Склав лист у конверт, відтиснув печатку; тепер треба було відправити з посланням ворона і, не дожидаючись відповіді, братись до виконання обіцянки...

Виходячи з кімнати, я кинув останній погляд на камінчики - і обмер у дверях.

Слабенький серпанок чужої волі, який оповивав гірку каміння ніби хмаркою, надувся, наче вилізле з орбіти криваве око. Я схопив повітря ротом - враження було таке, ніби мене грубо схопили за обличчя; в наступну секунду мана згинула.

Я перевів подих. Добрів до крісла, тремтячою рукою торкнувся самоцвітів - промені магічної волі, що виходили з них, нікуди не ділися, але вона була тінню, шепотом, тим часом як побіжний погляд був спалахом, вибухом, оглушливим ударом...

"Чи ви коли відчували ніби погляд у потилицю? Чийсь пильний темний інтерес?"

- С-с-сово-о, - прошипів я крізь зуби.

Мільйон років тому (початок цитати)

Столик кафе був пластмасовий, клишоногий, яскраво-синього кольору. Алік відверто нудився; Стас розмовляв з Ірою й Олексієм, і Юлі здавався безкінечним час, що простягнувся між замовленням шашлику та появою (нарешті!) гарячих куснів м'яса на пластмасовій м'ятій тарілочці.

З появою шашлику стало легше. По-перше, Алік захопився їдою й перестав скиглити. По-друге, Юлі можна було не підтримувати бесіди.

Говорили про політику. Юля терпіти не могла таких розмов; в Олексія на всі питання була своя думка, безмежно авторитетна, до найменшого пунктику обґрунтована. Стас слухав киваючи - у нього теж була своя думка, і в Іри була своя думка, і тільки в Юлі жодної думки не було, тому що через півгодини треба було вкладати Аліка спати, а від кафе до дому було сорок хвилин ходом через парк...

Їй не подобалась Іра. Їй не подобався Олексій. Їй не подобалося, що Стас знов замовляє двісті грамів горілки.

- Стасе, нам, напевно, пора вже... Пізно...

- Чого ти соваєшся? Чому ти нервуєшся? Сидиш мов на голках... Шашлик же тільки принесли!

- Алько хоче спати.

- Нічого я не хочу спати, - роздратовано повідомив Алік і на підтвердження копнув ніжку столу, через що склянки підстрибнули, а наповнені пластикові тарілки важко здригнулись.

- Ти що робиш?! - прикрикнув Стас. - Сиди спокійно!

Алік скривився, збираючись заревти.

- Стасе, - сказала Юля так спокійно, як тільки могла. - Давай так: ми з Альчиком підемо вперед...

- Давай так: ти не казатимеш дурниць. Нікуди ви вночі не підете, а ми зараз спокійно поїмо й разом підемо...

Іра дивилася, трохи всміхаючись.

Юля мовчала. Стас говорив спокійно й весело, та вираз його очей насторожив її; вираз його очей нагадав один прикрий випадок, до того прикрий, що Юля воліла не згадувати його.

То була історія з Сашком.

Сашко був шкільним другом Стаса. Коли Стас знайомив Сашка з Юлею, вона, пригадується, здивувалась: така довга шкільна дружба буває зовсім не часто. Пригадується, в якусь мить вона навіть заревнувала: Сашко знав про Стаса куди більше, аніж вона, його законна дружина. Пригадується, вона ледве втрималася, щоб у приватній бесіді не налягти на нового знайомого з розпитуваннями про першу Стасову дружину; слава Богу, їй стачило розуму не робити цього.

Сашко виявився "своїм хлопцем" - вони легко знаходили цікаві обом теми для розмов, вони читали ті самі книги, вони мали схожі погляди на життя. Сашко подарував новонародженому Аліку двадцять п'ять чудових повзунків і двадцять п'ять сорочечок, і чотири пачки памперсів, і великого жовтого лева з поролоновою гривою; Юля звикла до Сашкового голосу в слухавці, звикла разом планувати вихідні, Юлі подобалось і навіть лестило, що в її чоловіка є справжній друг і що вона, дружина-прибулиця, так удало вписалася в багаторічні стосунки двох чоловіків, що не тільки не напружила їх - сама знайшла приятеля...

Потім сталося це.

Було якесь свято, добре накритий стіл; трирічний Алік сидів на підлозі, возив по паласу іграшкову машинку на трьох колесах і натужно гудів. У кутку бурмотів телевізор; Юля терпіла його, тому що чоловіки - Стас і Сашко - чекали останніх вістей. Потім Юля питала себе: а якби зникло світло? Якби забалакались і пропустили новини? Якби не змогли зустрітися саме в цей день - що було б тоді?