Слава ЗСУ!

- Що це він робить? - спитала Ора після паузи.

- А ви як думаєте? - відповів я питанням на питання.

Парубійко гикнув.

- Ходь сюди, - велів я.

Якої сови мені знадобилася ця виховна робота? Йому було років п'ятнадцять-шістнадцять, тремтячи, він ледве тримався на ногах.

- Як твоє ім'я?

- Ш-штас...

- Тебе вчили, Штасику, що красти недобре?

Він тихенько заскімлив.

Він знав, хто я такий; він не сумнівався, що я негайно перетворю його на жабу. Або на блощицю; він не знав, як відвернути таке жахливе покарання, він просто ліг на живіт і поповз по-жаб'ячому, і якби я не відсмикнув ноги - був би мій чобіт дочиста облизаний...

- Ось, Оро, - сказав я негучно. - Ви бачите цього... Штаса? Заклинання Кари здатне найсильнішого й наймогутнішого мага перетворити на такого от жалюгідного шмаркача... Жери землю! - наказав я парубкові, і той поквапом запхав у рот пригорщу чорнозему, давлячись спробував проковтнути...

- Не треба, Хорте, - сказала Ора за моєю спиною. - Відпустіть його.

Парубійко їв землю, тихенько скиглячи, не сміючи звести на мене очей; я вагався.

- Ви помиляєтесь, Хорте, - сказала Ора. - Зовсім не будь-кого можна пройняти заклинанням Кари. Не всякий поповзе отак на пузі... І не варто задля наочності мучити дурненького хлопчика.

- Б'юсь об заклад, що будь-кого! - запропонував я, погладжуючи футляр із глиняною фігуркою.

- Не стану я з вами закладатись, - озвалась Ора сумно.

Штас і далі собі вив, упершись носом у землю.

- Пішов геть, - велів я крізь зуби. Парубійко секунду не вірив своєму щастю, а потім пустився геть. Він біг незграбно, все спотикаючись, і не озирався, поки не сховався в заростях, і звідти ще якийсь час було чути тріск...

Я озирнувся.

Ора неквапливо ступила вперед. Пройшла по баштану, залишаючи в пухкій землі глибокі сліди підборів. Опустилася на коліна біля динної гірки, сяйнула на сонці складаним ножичком, надрізала найбільший, найжовтіший плід.

Управно підділа лезом соковиту м'якоть.

Я стояв і дивився, як вона жує. Як поблискує духмяний сік на колись тонких і темних, а тепер пружних і рожевих губах.

- Хочете дині, Хорте?

Я підійшов й опустився поряд. Земля була тепла. Диня пахтіла так, що, здається, від запаху її дзвеніло у вухах.

- Ви давно в Клубі Кари, Оро?

Вона всміхнулася, злизуючи сік із підборіддя:

- Давно.

- Кого ви зібрались карати?

Вона всміхнулася знову:

- Послухайте байку... Колись давним-давно Кореневе замовляння Кари належало відважному рицарю, який мандрував по землі й карав негідників. Що сильніші були злодії, то справедливіша Кара - тим славнішим і могутнішим, і твердішим духом ставав рицар... Але от одного разу він покарав нікчемного корчмаря, у гніві й несправедливо - і сам змалів духом, роздрібнив єдине Кореневе замовляння на безліч Одноразових і, торгуючи ними, заснував наш клуб... І відтоді жив у спокої й багатстві, й помер у м'якій постелі... А вас не бентежить, Хорте, що ми вчиняємо той самий злочин, за який ви так сварили хлопчиська? Крадемо дині, га?

- Таж ми маги, - сказав я, здивований несподіваною зміною теми. - А магам, як відомо, можна все...

- Так, - вона приплющила очі; на правій повіці лежали блакитнаві тіні, на лівій - сірі. - Магам можна...

І вп'ялася в напівкруглий кусень. Забуркотіла від задоволення; коли вона - не одразу - відняла диню від обличчя, я побачив на великому динному півколі маленьке півколо з нерівним бережком - слідами її зубів.

- Хочете, Хорте?

Вона дивилась мені в очі. Мені захотілося простягнути руку і торкнутися пальцями маленької ямочки між ключицями.

- Хочете?

І простягнула мені надкушену диню.

Ні натяку на приворотну магію не було в цьому спокійному певному жесті. Ні тіні замовляння - я б відчув; погляд мій не відривався від маленького півкола, і так, дивлячись на відкушений Орою шматочок, я прийняв кусень і підніс до губів.

Ух, як я жер його! Ніколи в житті так не їв дині. Обливався соком, дивуючись немислимій солодкості, я й шкурку згриз би до волокнинки, якби Ора з усмішкою не простягнула мені новий над'їдений кусень...

Я відкидаю диню. Я хапаю Ору за плечі, ривком визволяю білу як сніг жінку з воронячої сукні, кидаю на м'яку теплу землю...

Ні. Я сиджу, над силу жую жовту динну плоть, а жінка вже йде - легко і швидко, хоча підбори чорних туфель з кожним кроком загрузають у чорноземі.

* * *

"Ласкавий пане мій сусіде, шляхетний бароне де Ятере!

Безмежно шкодую про сварку, яка призвела до невимовно сумних наслідків, про розбрат, який оселився в раніше прихильних одне до одного серцях. Уклінно прошу вибачити на той випадок, якщо довелося мені дати привід до такого печального повороту долі..."