Слава ЗСУ!

Це відбулось перед Юлиними очима. Ішлося про чиюсь далеку війну; Стас обстоював свою точку зору, Сашко заперечував. Юля, хоч політичними тонкощами не цікавилася, інтуїтивно розуміла, що Сашко, мабуть, має рацію...

Вони й раніше сперечались.

Але саме в той вечір з очей трохи захмелілого Стаса глянув чужий, злостивий, жорстокий гном. Незнайомець; холодним авторитетним тоном Стас заявив, що Сашко або дурень, або негідник. Або його до краю одурив телевізор, або він деградував і морально занепав. У будь-якому разі продовжувати бесіду йому, Стасу, нецікаво.

Алік, піймавши зміну в тоні бесіди, полишив машинку й заревів. Юля не вміла його заспокоїти, тому що сама нервувалася все сильніше; цей, що глядів з очей її чоловіка, навіював їй несвідомий жах.

Прохолодно попрощались, і Сашко пішов.

І ніколи більше - ніколи! - Стас не бачився з колишнім шкільним другом і не говорив з ним.

За кілька тижнів після цього Юля подзвонила Сашкові по телефону. Той відповідав уривками, тільки під кінець розмови чомусь перепросив Юлю. Сказав, що більше не телефонуватиме Стасу, тому що "вчорашнього дзвінка вистачило з головою". І порадив "не брати близько до серця"; побажання благе, та нездійсненне. Юлі й раніше знайомий був смак валідолу, але в ті дні великі білі таблетки йшли одна за одною, тільки встигай відпльовуватись...

Утім, Стасу вона нічого не сказала. У її стосунках з чоловіком з'явилася ще одна заборонена тема, причому цю заборону Юля встановила сама. Несвідомо боялася, що при згадуванні Сашкового імені злостивий гном повернеться...

Тепер, сидячи за хитким пластиковим столом, Юля похолола від самої думки, що цей тут.

"...Ми зараз спокійно поїмо й разом підемо..."

Юля мовчки кивала.

Завтра. Завтра, коли до Стаса повернеться нормальний настрій, коли гном забереться до себе в печеру... Вони поговорять відверто. Зі Стасом, а не з цим. І зроблять усе, щоб вечорів, подібних до сьогоднішнього, ніколи більше не було в селищі біля моря...

Іра щось говорила - Юля кивала не вслухаючись. Куди важливіше було те, що Олексій, здається, погоджується зі Стасом щодо політики на Близькому Сході. Хай погоджується. Тим краще для нього.

(кінець цитати)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Цікава геральдика:

ЧОРНИЙ ДРАКОН НА СРІБНОМУ ТЛІ

Населений пункт Дрикол виявився вельми своєрідним містечком. Назви трьох його шинків - "Хопстій", "Заколи-поскребуха" і "Веселий зашморг" - характеризували його надзвичайно влучно.

Ми зупинилися в "Зашморгу" - тутешні умови здавалися більш-менш стерпними. Поселилися в двох окремих кімнатах; вибираючи собі номер, я купився передусім на вигляд з вікна: червоні череп'яні дахи, сторожова башта, синя стрічка ріки Вир'ї й на видноколі - сині шапки гір; незвичайно красива ця картина примирила мене з іншими незручностями готелю.

Вечеряли знову-таки нарізно - Шанталія спустилась до обідньої зали, а я лишився в номері й велів принести глек кисляку. Минуло півгодини - кисляку й досі не було; тоді я відправився вниз, щоб якомога переконливіше повторити замовлення.

В обідній залі було не так щоб людно, але дуже гамірно; моя супутниця сиділа за грубим столом, в оточенні справжнісіньких бандитських пик - і почувала себе, очевидячки, пречудово.

Перед Орою стояла цинова тарілка з курчачими кісточками; Ора сміялася, оголюючи рівні білі зуби. Праворуч пані Шанталію підпирав красивий парубчак, порослий ніжною підлітковою борідкою, убраний розкішно й без смаку; ліворуч від перелесниці розсівся величезний і товстий, неначе порохова вежа, молодик зі шрамом на лисій маківці й пов'язкою на вибитому оці. І Ору, і її супутників вряди-годи закривали від мене чиїсь широкі спини; якийсь час я роздумував, чи не слід підійти й утрутитись, та потім вирішив, що коли Ора сміється, значить, компанія її влаштовує, й нема чого мені вплутуватися не в своє діло.

Розваживши таким чином, я пройшов прямцем на кухню, і вже за хвилину сам хазяїн з витріщеними від жаху очима квапився по сходах угору, несучи перед собою на витягнутих руках важелезний глек із кисляком, а хазяйка, низько вклоняючись, запевняла, що відтепер будь-який мій каприз буде виконано моментально і точно. Зробивши певну виховну паузу, я повернув її носу колишній розмір і покинув службові приміщення, де, до речі, смерділо невимовно.

Події в обідній залі розвивалися своїм порядком: бесіда збагатилась ще й різаниною. Красивий парубок уже не сидів поряд із Орою, а танцював із оголеним клинком проти широкогрудого обірваного мужичка, з вигляду селянина; мужичок озброєний був чомусь величезним кривим кинджалом. Решта харцизів підбадьорювали суперників, припрошуючи їх хутчіше випустити один одному бебехи. Пані Шанталія хоч і не підбадьорювала, та дивилася з цікавістю й без усякого страху; досхочу натанцювавшись, парубчак пішов в атаку - граційно й легко, немовбито граючись. Скригнула сталь, але кривий кинджал виявився безсилим, і от уже мужичок трупом валиться на брудну підлогу, роблячи її ще бруднішою, і азарт збіговиська змінюється на заклопотаність - треба якнайшвидше прибрати... І, поки непевні люди бігають із ганчірками, парубчак повертається за стіл і підсувається впритул до пані Шанталії, і продовжує їй щось захлинаючись розповідати, а Ора загадково усміхається і слухає, і киває, і запиває вином...