Слава ЗСУ!

Брудно лаявся Аггей.

- Кинь! Кинь! - горлала отаманша.

Я обережно висунув з води маленьку, темну, вкриту жорсткою шерстю голову.

Вони відходили! У паніці, тягнучи за собою поранених, не озираючись, вони відходили, і позаду всіх бігла стрижена жінка в линялих штанах...

Від чорного диму навіть видрі не було чим дихати. Над берегом упевнено розросталася справжня лісова пожежа; пора було йти, і йти через річку.

Я повернув людську подобу й вибрався на берег. Про всяк випадок прикрив себе заклинанням "проти заліза"; опустився навкарачки. Задихаючись і кашляючи, взявся оглядати нечистий запльований пісок - ось тут стояв Виделка, коли муляж Кари вивалився в нього з рук...

Я повз, не розгинаючи спини. Зовсім поряд упала зайнята вогнем гілка; я просівав пісок між пальцями, я рив ями й зводив гірки - збоку могло б здатися, що Хорт зі Табор не набавився в дитинстві в пісочку...

- Ви щось загубили? - спитав Март зі Гороф.

Навіть не дивлячись у його бік, я вже знав, що це він і що стоїть за п'ять кроків од мене, і навіть приблизно здогадувався, що в нього в руках...

Я підняв голову.

Він стояв там, де я сподівався його побачити. І в руках у нього була моя Кара - ціла й неушкоджена.

Со-ово...

Треба було якось, по змозі тримаючись гідно, підвестися з колін. Захисток "проти заліза" і досі був на мені, та при бесіді з надступеневим магом користі з нього не було зовсім.

Обережно, стараючись не робити різких рухів, я перебрався в положення "сидячи навпочіпки". І потім уже, обережно випрямляючи коліна, розігнувся.

- Як ся має ваша сова, пане зі Горофе?

Гороф зітхнув. Подивився на фігурку в своїх руках, перевів погляд на мене:

- Сова поживає прекрасно, дякую вам...

- Це ви переконали панів розбійників... піти? - спитав я сумирно.

Він серйозно похитав головою.

- Дивно, - сказав я, механічно витираючи руки об підштанки. - Мені здалося, що їх хтось дуже наполегливо переконав... і так несподівано...

- Я отримував ваші листи, Таборе, - сказав зі Гороф задумливо.

- Вам не здається, що ввічливіше було б відповісти?

Він знов похитав головою:

- Ні... Якщо негайно не загасити пожежу, у моїх володіннях станеться справжня катастрофа. Було б справедливо, якби той, хто цей вогонь запалив, постарався якнайшвидше загасити його.

- Мене спровокували, - сказав я й закашлявся від диму.

- Беріться за роботу. Загасіть пожежу.

- Мене неможливо примусити, - сказав я розлютившись. - Коли вже цей ліс належить до ваших володінь - вам би й потурбуватися про порядок. А поки орди розбійників нападають на чесних...

- Заткнися, - сказав Гороф. Витримка все-таки полишила його; я бачив, як напружилися, здавивши статуетку, довгі білі пальці.

- Я зовсім не піддавав вашого сина тортурам, - сказав я примирливо. - Я... дещо перебільшив. Та до того ж ви нічого не зможете з нею зробити! Це не ваша Кара. Не ви її виграли. Не вам її вживати...

- Так, - сказав зі Гороф. - Застосувати я її не можу, та й не збираюсь... Але от закинути боввана туди, де він преспокійно пролежить ще чотири місяці, - я можу, Таборе. І я це зроблю.

- Не зробите, - сказав я й ступив уперед.

Гороф примружився.

Ні, він не переважав мене силою. Але я сьогодні вже добряче потратився, я втомився, я був злий і осоромлений, я був, урешті-решт, і досі в самих підштанках, а це не додає самовпевненості...

Зайняте вогнем дерево зашипіло, і нас із Горофом оповила хмара пари. Ми одночасно оглянулись; під кронами вогненного лісу стояла, розкинувши руки, Ора Шанталія. Гасила, у міру сил, пожежу, яку я вчинив.

А сил у неї було зовсім трохи.

Гороф знов подивився на мене. Недобре подивився; не спускаючи очей, запакував глиняну фігурку до шкіряної сумки з двома ременями, закинув за спину. Повернувся, попрямував до Ори - і вогонь одразу ж ніби зніяковів, дим порідшав, зате білої пари додалося...

Якийсь час я стояв і дивився, як вони гасять вогонь.

Потім заходився засипати піском запалену траву й упалі гілки. Я хотів продемонструвати Горофу добру волю, не витративши при цьому ні крихти магічних сил. Які, я відчував, сьогодні ще знадобляться.

Пожежа потроху здохла.

Сосни біля берега набули моторошного, неживого вигляду. Димилися чорні кущі; було вже майже темно, і денним зором я не міг розглядіти ні Горофа, ні Ори в її чорній сукні.

Страшенно хотілося пити. Але напитися з річки, в якій усе ще мокли двоє розбійницьких тіл, я не схотів.

Усього двоє? Мені здавалось, що своїми блискавками я перебив не менше півсотні...