Слава ЗСУ!

Я підтягнув одного з розбійників до берега. Перевернув на спину; Виделка. Тепер, після смерті, йому можна було дати років сімнадцять.

Сово-сово...

Я раптом зрозумів, що мені холодно. Що я просякнув димом, що я майже голий, що я вбивця, що я невдаха; побачений нічним зором, димився коричневий ліс, дивився в небо мертвий парубійко біля моїх ніг, а в темно-бежевому піску тут і там виднілись камінчики-самоцвіти з очима та мордами - моя розграбована колекція...

Я став збирати їх. Не знаючи, навіщо.

- Хорте, ми з паном зі Горофом знайшли спільну мову, - сказала Ора за моєю спиною.

Я не оглянувся. Камінчики знаходилися легко, ніби самі просилися мені до рук; вони були тут майже всі... Ні, зовсім усі, до одного. Дивно, адже я сам бачив, як розбійники розсовували їх по кишенях, по гаманцях, дехто за халяву сунув...

Мого одягу не було на березі. Зате валялися два чужі чоботи - обидва ліві.

- Ви чуєте, Хорте? Історія з Аггеєм цілком роз'яснилась. Пан зі Гороф більше не має на нас зла...

Я випрямився, тримаючи в пригорщах два десятки кольорових камінчиків. Мені просто не було куди їх сховати; стоячи перед Орою й Горофом, я зрозумів раптом, що почуття голизни панує наді мною не тому, що я роздягнений.

Я відчував себе голим, тому що зі мною не було Кари.

* * *

- Так, кожен із цих каменів - магічна річ із власною історією і власним призначенням...

- Здогадались і без вас, - грубо сказав я.

- Хорте, не варто так себе поводити, - запропонувала Ора.

- Не варто давати мені поради, - озвався я ще грубіше.

Март зі Гороф осміхнувся.

Моя Кара була все ще при ньому. У сумці, закинутій за спину; обидва клапани були прикриті сторожовим заклинанням, але я поки й не намагався відняти замовляння силоміць.

Така спроба загрожувала поразкою.

Поки що.

Ми йшли через нічний ліс - побачений нічним зором, він здавався мені чужим, ворожим, лілово-коричневим. Я не став створювати на собі ілюзію одягу - це було своєрідним викликом, усі ми маги, мовляв, чого соромитися? А тому й супутниця моя, й супутник були вимушені терпіти поряд із собою напівголого босого чоловіка.

І вони, треба сказати, терпіли мене гідно.

- Так от, - повчально продовжував зі Гороф. - Ці камені мають цінність як окремо, так і всі разом... Ці камені залишаються знаряддям того, хто їх створив.

Він замовк, чекаючи питання.

Я не розтуляв рота; мені здавалося, що колючі шишки й випуклі корінці збіглися з усього лісу на зустріч із моїми ніжними, не звиклими до босоногих прогулянок ступнями. Кольорові камінчики, загорнуті в Орину носову хусточку, бились об стегно за кожного кроку.

- Пане зі Горофе, - м'яко сказала Ора. - Ми, власне, в останні дні тільки й робимо, що шукаємо володаря камінчиків... Можливо, ви знаєте більше? Адже тоді на королівському прийомі... на тому лихої пам'яті прийомі ви звернули на них увагу, я помітила...

Гороф якось дивно хмикнув. Якийсь час ми йшли мовчки.

- Одна деталь, - сказав Гороф, дивлячись собі під ноги. - Я спостерігав за з'ясуванням стосунків між паном зі Табором і місцевими мешканцями... не з початку, щоправда, але спостерігав. У мене склалось враження, що битва зайшла в глухий кут...

Він чекав, певно, що я втручусь, але я досі мовчав.

- Так, - продовжував задумливо Гороф. - Ці войовничі панове бачили дещо страшніше, ніж ліс у вогні, блискавки та інша магічна атрибутика. Однак... вони пішли, і причиною цьому зовсім не зусилля пана Табора, точніше, не тільки його зусилля...

Він знову замовк.

- То що відбулося? - терпляче спитала Ора.

- Самоцвіти, - сказав Гороф, піддіваючи носаком чобота блідий гриб посеред стежки. - Дурні мужики розтягли колекцію пана Табора в буквальному смислі по камінчику... І от, коли велика битва, - у його голосі прослизнула насмішкувата нотка, - коли велика битва зайшла в глухий кут, камінчики далися взнаки. Я сам бачив, як нещасливі панове рвали на собі одяг, поспішаючи їх позбутися...

- Але ж камінчиків було щось близько двадцяти, - швидко сказала Ора. - А розбійників... гм. Місцевих мешканців було куди більше, і навряд чи загальна паніка...

- Я кажу про те, що бачив, - похмуро сказав Гороф. - Саме після того, як камінчики - раптом і всі разом - показали свій норов, панове городяни вирішили покинути бойовище...

Я помітив, що руку з вузликом тримаю на відстані - далі від себе, ніби самоцвіти от-от мали перетворитись на розпечені вуглини; мені раптом страшно захотілося розповісти кому-небудь про феномен, свідком якого я був: тоді слабкенький шлейф чужої волі, який оповивав гірку каменів начеб хмаркою, надувся, ніби вилізле з орбіти криваве око...