Слава ЗСУ!

Я втримався.

- Пане зі Горофе, - сказала Ора врочисто. - Як ви вже переконались, ми з паном зі Табором не маємо жодного відношення до майстра камінчиків. Ми шукаємо його, щоб...

- Щоб покарати, - сказав я хрипло.

Гороф швидко поглянув на мене, але нічого не сказав.

- Хорте, - після паузи запропонувала Ора. - А чи не розповісти вам... зважаючи на те, що між нами й паном Горофом виникло певне порозуміння, і заради укріплення цього, крихкого поки що, миру... чи не розповісти вам історію, яку ви свого часу розповіли мені?

Я наступив п'ятою на гострий камінь - і засичав, подібно до розсердженого кота.

- Отже, це, - Гороф ворухнув плечем, поправляючи сумку на своїй спині, - ця річ... призначена для володаря камінчиків? Я правильно вас зрозумів?

- Це було б розумно й чесно, - сказала Ора, і я раптом зрозумів, що вона повторює мої ж слова. - Тому що кого-небудь іншого можна покарати й так, своїми силами... якщо виникне потреба карати. А той, хто препарує людей, нагороджуючи їх потім камінчиками...

- Препарує? - швидко спитав Гороф.

Ора затнулась.

- Препарує... - повторив пан надступеневий маг, відводячи від обличчя навислу над стежкою гілку. - Яке недобре... у той же час яке точне слово. Пані Шанталіє... мені справді хочеться почути цю історію. Якщо пан Табор набрав у рот води - можливо, ви могли б...

Із коричнюватої темряви вилетіли безгучно, ніби надуті повітрям, три пістряві кудлаті кулі. Дві сови майнули над нашими головами, третя змінила траєкторію - і важко бухнулась на плече Горофу. Той незграбно присів, намагаючись утримати рівновагу.

- Не сова, а мішок із висівками, - сказав Гороф майже зло.

Пташка повернула голову й зміряла мене жовтим поглядом. Потім розвернулась до Ори - і таким самим чином роздивилась її. Переступила лапами, умощуючися зручніше. Гороф поморщився.

- Я не скажу ні слова, - пообіцяв я похмуро. - І пані Шанталії не дозволю нічого розповідати... поки мені з доброї волі не повернуть мою власність.

- Пані Шанталіє, - сказав Гороф, поправляючи на плечі сову, як поправляють шарф або каптур. - Мушу повідомити вас, що Кореневе замовляння Кари має дивну, не до кінця вивчену властивість - вона змінює особистість того, кому належить. Витягає на поверхню все гидке й нице. Виховує ката. Ваш супутник носиться з Карою понад два місяці - ви нічого такого за ним не помічали?

- Ми познайомились одразу після того, як пан зі Табор отримав свій виграш, - подумавши, повідомила Ора. - Але мені здається, ви перебільшуєте, пане зі Горофе.

Горофівська сова дивилася на мене тепер невідривно. І недарма - саме в цю секунду я гадав, як би так спритно напасти на Горофа й відібрати в нього сумку з Карою...

- Пропоную компромісний варіант, - швидко сказала Ора. - Ви, пане зі Горофе, можете запропонувати панові зі Табору понести цю сумку. Вона, певно, важка?

Декілька хвиль ми з Горофом мовчки дивувались Ориному нахабству. Потім він несподівано розреготався, так, що сова на плечі підстрибнула:

- Таж точно... Як інакше пану зі Табору нести свій скарб? Під пахвою? А так ми виграємо обидва: я немолодий і швидко втомлююся навіть від легкої ноші, а пан зі Табор повен сил і охоче допоможе пристаркуватому побратимцеві... Адже так?

Гороф знущався. По-перше, йому було трохи за сорок. А по-друге, передаючи мені сумку, він умисно не зняв сторожових замовлянь.

Я промовчав. Утома брала гору; я не готовий був зітнутися з Горофом відкрито, а отже, треба було терпіти.

Сумка його зовсім не була такою важкою. Крізь тонку шкіру чудово відчувалась моя статуетка - вона була ціла й неушкоджена. Потворна голова, над якою пронеслося стільки небезпек, і досі сиділа на тонкій шийці. Жарти жартами, але, відчувши Кару в своїх руках, я якось одразу заспокоївся.

- Хорте, - нагадала Ора. - Ви обіцяли розповісти.

Нічого я не обіцяв.

Ліс скінчився; ми вийшли в поле, над нами пролягло буре, без жодної зірочки небо. Моя шкіра взялася сиротами від прохолодного й дуже настійливого вітру; з підсохлих підштанків сипався, потроху відлипаючи, пісок.

На дорозі не було ні душі. Пахло осінню; попереду, майже на коричневому обрії, височів камінь у вигляді драконячої морди. Отже, до замку ще йти і йти...

Хоча що мені там робити, в замку в Горофа? Ору він запросив переночувати в комфорті, от хай Ора і...

- У мене є друг, - сказав я хрипло. - Друг дитинства, якому я завдячую життям. Якось його батько зникнув...

Я розповідав довго й докладно, нічого не випускаючи; жоден з моїх супутників ні разу не перебив мене. Коли я закінчив, ми були вже на мосту перед замком - примітивна пастка почула хазяїна й безперешкодно нас пропустила.