Слава ЗСУ!

Вибач, дідку-кульбабко за гардеробною стійкою. Певно, в гордині своїй я замірився на занадто вже... вражаючий подвиг.

...А Ілові можна буде збрехати. Сказати, мовляв, винного покарано. Перевірити він не зможе, та й не захоче; якщо Іл не любив батька - за що ж мені його любити, самодура, тирана, негідника?! Так йому й треба, по заслузі...

Я здригнувся. І Ора, й Гороф витріщались на мене, мов алхімік на мензурку.

- Я знав одну людину, - сказав я. - У нього дочку зґвалтували й убили. Він сам - слабкенький маг, торгує зіллям, сам не може покарати мерзотника...

- Так-так, - озвалась Ора з незрозумілим виразом. Я так і не зрозумів, насміхається вона чи ні.

- Так-так, - відлунням повторив Март зі Гороф. - Так-так... На світі повно мерзотників, яких слід покарати, яких карати легко, яких карати приємно. Так. Багато років тому в мене була можливість уступити до Клубу Кари. Я довго думав... І відмовився. Платити щомісячні внески, чекати результатів розіграшу, сподіватись на Кару може або слабка й принижена людина, або природжений кат...

- Пані Шанталіє, - сказав я зло. - А от поясніть пану Горофу, чому ви є членом Клубу Кари? Адже моїх пояснень він слухати не буде...

Ора перевела дух. У погляді, зверненому до мене, не виявилось ні роздратування, ні злості.

- Я жінка, - повідомила вона мені, а не Горофу. - Батько мій помер... Я маг третього ступеня. За мене нема кому заступитись... У моєму житті був епізод, коли я відчула сильну потребу... в зброї. Я не стану, панове, утаємничувати вас у суть того епізоду, добре? Відтоді минуло багато років, образа й гіркота спливли, але мені все-таки хочеться... хотілося б постати перед тією людиною - з Карою в руках. Просто подивитись їй в очі. Навіть карати не обов'язково.

Якийсь час було тихо. Вогонь у каміні, скоряючись нечутному наказу Горофа, почав загасати; за вікнами сходило сонце.

- Сама доля допомагає вам, Таборе, - сказав Гороф із неприємною усмішкою. - Вам із самого початку слід було повернути свою Кару не на цього... майстра камінчиків, а ось на кривдника пані Шанталії.

- Ні! - сказала Ора з такою образою, що навіть Гороф, здається, здригнувся. - Я попрошу вас, пане зі Горофе, мене не ображати. Я не давала приводу... Ви попросили пояснити, що я роблю в Клубі Кари, - я пояснила...

- Це він попросив, - Гороф кивнув у мій бік. - Я спитав його. Вас я ні про що не запитував...

Я мовчав. Мені чомусь пригадалася ювелірша. І її чоловік, нещасний Ягор Дрізд, який усе життя проживе бік у бік із чужою, веселою, бездарною жінкою. Не зважиться її покинути... років через п'ять зап'є з горя, а через п'ятнадцять розіп'ється зовсім. І дружина його гірко плакатиме, не розуміючи, у чім вона винна...

Босою ногою я намацав глиняну фігурку в шкіряній сумці під кріслом. Від самого дотику мені стало легше; усе-таки коли Кара була зі мною, я почував себе значно впевненішим. Майже невразливим.

- Дуже легко мати руки чистими, - сказав я тихо, та так, що й Ора, й Гороф нашорошились. - Дуже легко просторікувати про всяких там катів, які тільки й чекають, щоб помахати кривавою сокирою... А от якщо пан препаратор задумає препарувати вас, Оро, чи вас, пане зі Горофе! Гаразд, ви надступеневий маг, на вас він навряд чи заміриться... Тоді хай препарує вашого друга, якщо у вас, звичайно, є друзі! Або вашого сина! Хто йому завадить? Хто здатен йому завадити? Він ріже людські душі - як піддослідних щурів, як трупи... Його жертви, теперішні й майбутні, не тільки захистити себе не можуть - вони не розуміють, що з ними відбулося!.. І от він, шанс, один із мільйона... Людина, що розпоряджається Карою, згодна покарати не коханця дружини й не лінивого слугу, а невідоме страховище, препаратора... Хто вона, ця людина? Слабка, принижена істота? Природжений кат? Га?

Я сам себе під'юджував, тривожив, лютив. Я був надто близький до відступу, треба було спалити мости, що ведуть назад, треба було зробити так, щоб, передумавши, я сам себе вважав боягузом.

- Якщо я правильно зрозумів, - тихо почав Гороф, - ви все ще сподіваєтеся знайти й покарати майстра камінчиків? Препаратора? Я справді не помиляюсь?

Ну от, межу подолано, ходу назад нема. Я втомлено всміхнувся:

- Так, усе правильно. Ви не помилились.

Він дивився на мене - уперше за весь цей час дивився в очі, без погорди, без насмішки, без зневаги.

А я подивився на камінчики.

Два десятки доль. Легкий магічний серпанок; невже витягнуту з душі якість препаратор поміщає в такий от камінчик? Чи, можливо, властивість він кладе в коробочку й залишає собі, а камінчик - тільки бирка, мітка, знак?