Слава ЗСУ!

Я згріб камінчики з килима. Перерахував; двадцять. Ба так, один камінчик залишився в Горофа - той самий, Ятерів, бридка яшмова морда...

Я запитально глянув на непоказного чоловіка посеред вітальні.

Гороф стис губи, насупився, ніби приймаючи важливе рішення; я подумав був, що він задумав залишити камінь Ятера собі на пам'ять.

- Ви б подумали, Хорте, - розгублено сказала Ора. - Усе-таки ви йдете на силу, що явно переважає вашу, і навіть режим пониженої вразливості - адже це не режим повної невразливості, ви розумієте?

- Вас я з собою не кличу, - сказав я не без суму. - Якщо небезпека справді така велика...

Гороф сунув руку в кишеню. А коли витягнув, на долоні в нього лежав не один камінь, а два.

Я роззявив рота.

Гороф повільно перетнув кімнату. Підніс долоню до мого обличчя, щоб я міг краще роздивитись камені.

Інший кулон був теж яшмовий, темно-зелений, дуже красивого відтінку. На камені вгадувалось одне приплющене око, гачкастий ніс, як у сови, й одне неправильної форми вухо.

Хмарка чужої магічної сили.

Поряд задихала Ора - не витерпіла, прибігла поглядіти. Гороф був незворушний, мов фокусник, який щойно вразив ярмарок небаченим трюком.

- Так, - сказала Ора. - Це такий самий... Це звідти.

Гороф відповів спокійним поглядом людини, яка знає більше, ніж каже.

- Із кого ви зняли його? - спитав я глухо.

- Це мій, - після паузи сказав Гороф. - Це мій камінь.

- Ні, - швидко сказала Ора. - Неможливо. Ви надступеневий маг, він не міг викрасти вас, наче сільське дівчисько... і розпластати, як м'ясо... ой, пробачте.

Гороф не образився. Хоч Орині слова, я бачив, діткнули його; я уважно глянув на свою супутницю. За час нашого знайомства Ора не сказала й не зробила нічого випадкового; будь-яка необережна фраза мала смисл, будь-який нерозважливий, здавалося б, учинок мав логічне продовження...

Навіщо вона спробувала принизити Горофа?

Чи ця шпилька розрахована була на мене?

- Якийсь час тому, - тьмяно сказав Гороф, - незадовго до вікопомного королівського прийому... Мене викрали, Оро, ваша правда. Мене не було, як потім удалося встановити, чотири дні. Усього лише чотири дні! Передісторія була така: ми зі Смерічкою пішли перевірити сильця в лісі...

- Зі Смерічкою? - не втримався я.

Гороф нагородив мене похмурим поглядом:

- Так... У мене була... пасербиця. Дівчинка чотирнадцяти років, розумниця, тонка натура... геть одинока. Я прихистив її... як це сталося, сам не знаю. Вона жила в мене трохи менше як місяць, та мені здавалося, що... втім, неважливо. Того дня ми пішли перевіряти сильця... по дорозі мені стало погано. Я навіть подумав, що мене отруїли... Після цього була серія яскравих, жорстоких видінь, галюцинацій... Й одразу - я стою на мосту перед власним замком. Арс зустрічав мене... Нічого ще не розуміючи, я пройшов до себе. І коли подивився на пісковий календар... Ми пішли перевіряти сильця у вівторок, а повернувся я в суботу.

- Одежа чиста, і їсти не хочеться, - припустив я.

Гороф кивнув.

- Арс - це дракон? - спитала Ора.

Гороф хворобливо всміхнувся:

- Так... Ось. Я подивився на себе в дзеркало й побачив оце, - він торкнув пальцем камінь. - Він висів на звичайнісінькій суровій нитці... Я одразу відчув чужу силу, та зрозуміти нічого не міг. Смерічка зникла... Я викликав Аггея - я завжди його викликаю, коли мені потрібні новини, - і той сказав, що у вівторок увечері Смерічка прийшла на заїжджий двір із саквояжем, при грошах, найняла повозку й поїхала собі... Він припустив, що Смерічка підсипала мені чогось у воду, обікрала і втекла. Я сильно побив Аггея... за таке припущення. Але потім усе-таки перевірив скарбницю. Ні монетки вона не взяла! Тільки те, що я дарував їй, на кишенькові витрати.

Якийсь час ми чекали, поки Гороф вирішить продовжувати. Мовчали, боячись відлякати його відвертість.

- Я вивчав цей камінь і так і сяк, - Гороф зітхнув, - та й досі нічого не розумів... Я відчував себе... не так щоб погано, але якось розгублено... через те що я втратив Смерічку, так мені тоді здавалось. А потім я помітив, що Арс... Мені складно пояснити це вам, тим, хто ніколи не водився з драконами. Ніколи не були членами драко-клубу... Річ у тому, що між драконом і хазяїном існує тонкий зв'язок, специфічний; дуже грубо його можна схарактеризувати, як розуміння й прихильність. Так от, цей зв'язок між мною й Арсом... Ви зрозумійте, довгі роки Арс був єдиною близькою мені істотою... цей зв'язок порвався. Не поволі - одразу. Арс перестав бути моїм драконом. Він став чужою істотою, чудовиськом, неприємним і небезпечним. І він одразу вловив це змінення, став агресивним, відмовлявся брати їжу з моїх рук... Якийсь час я вважав, що це через Елки. Що я занадто прилюбився до неї й утратив зв'язок із драконом... Тоді й відбувся пам'ятний нам усім королівський прийом, і уявіть, що я відчув, побачивши на пані Шанталії прикрасу з двох десятків точнісінько таких камінчиків... Я сприйняв це за провокацію - тим більше що той вечір, ви пам'ятаєте, багатий був на провокації; метушня, смерть князя Дривегоціуса... Я вирішив повернутись додому й чекати - якщо я потрібен комусь, цей хтось сам до мене прийде.