Слава ЗСУ!

Гороф перевів подих. Щоки його, і без того білі, набули тепер синюватого відтінку.

- Через тиждень після королівського прийому Арс помер. Це буває... це стається, коли між хазяїном та його драконом утрачено тонкий зв'язок. Чого я натерпівся, поки вдалося його поховати...

Гороф поморщився й замовк.

- Коли ми прийшли до вас, - почала Ора, - ви вирішили, що ми...

- Так, - кивнув Гороф. - Я подумав, що скоро дізнаюсь розгадку того, що зі мною трапилось... і не дуже помилився. Тепер я знаю.

Він повернув долоню; на гірку з двадцяти камінчиків упали ще два - перший та останній. Барона Ятера й Марта зі Горофа.

- Препаратор має повну владу навіть над надступеневим магом, - сказала Ора з не зовсім природним смішком. - Хорте, зважаючи на виниклі обставини...

- Не думаю, щоб повну владу, - серйозно заперечив Гороф. - Адже мене взяли оманою... Мені підсунули ляльку.

- Що? - спитав я механічно. Мені уявилась товста лялька в парчевій сукні і з порцеляновою головою.

Гороф зітхнув:

- Смерічка. Ви самі підкреслили, що до кожного з препарованих - до кожного! - незадовго до викрадення присмоктувався близький друг, подруга, коханка... І між ними встановлювались особливі, довірчі стосунки. Це я й назвав... першим-ліпшим словом. Смерічка була лялькою для мене, - у його голосі прозвучав справжній біль. - Як коханка Ефа була лялькою для старого барона, а ця, як її... для ювелірші...

- Тисса Граб, - сказав я. - А для старого купця - юний поштивий помічник...

Ора переводила погляд із Горофа на мене й назад.

- Мене взяли оманою, - повторив Гороф. - Я повірив Смерічці... Вона стала для мене... власне, мені не стільки шкода Арса...

Він замовк. Сів; одвернувся.

Його Арс щовесни споживав по незайманій дівчині, нагадав мені цинічний внутрішній голос. А тепер пан драконолюб сидить і міркує про тонкі матерії, ладен, мабуть, і сльозу пустити... І це надступеневий маг!

- Одне питання, - сказав я підкреслено холодно й по-діловому. - Ви згадали видіння, галюцинації... З усіх викрадених вони були тільки у вас - і в ювелірші. Їй примарився замок, міст із цепним драконом, довгий стіл, вино, владний пан без обличчя...

Гороф кисло осміхнувся:

- Розумію, чому ви так... сподівались на мене. Але... це були справжнісінькі галюцинації. Дівчинка мріяла про замок із драконом і про владного пана, такі мрії багатьох її одноліток, що рано вискочили заміж за ювелірів й аптекарів, нічого дивного... А мені примарились... ні, не скажу. Але то були породження моєї власної фантазії, а я здатен це зрозуміти, на відміну від вашої ювелірші... Ну як, ви не передумали?

Я мовчав.

- Ви продовжите ваші пошуки? І спробуєте розшукати препаратора, і спробуєте покарати його?

Я мовчав.

- Візьміть мій камінь, - сказав зі Гороф тихо. - Поповніть вашу колекцію... Якщо вам удасться покарати пана препаратора - це буде відплата й за мою біду теж. За Арса... ба більше - за той жахливий обман... Мій перший син не дожив і до двадцяти років. Мій бастард... ви його бачили, - це тварина, точнісінько як його мати. Смерічка була втіленням моєї мрії про дочку... Пан препаратор розуміється на людях, що з його роботою - не дивина.

І Гороф осміхнувся - весело, як білий череп у темряві гробниці.

Мільйон років тому (початок цитати)

- Юлько... Юлько, це ж свято якесь. Тобі подобається?

Скеля випиналася далеко в море, на пологу спину її вела непоказна стежинка. Дивлячись під ноги, підтримуючи одне одного й розлякуючи гарячих ящірок, вони дібралися до "оглядового майданчика"; праворуч і ліворуч були кам'яні схили, химерно поїдені вітром і солоною водою. Унизу лежало море, темно-синє, у білому ряботинні медузячих спин. Зелена борода водоростей погойдувалася в такт хвилям, які відходили й приходили.

На краю скелі стояв перед мольбертом безвусий щуплий художник, на голові його замість кепки була чалма зі спортивних штанів. Підібравшись трохи ближче, Юля глянула живописцеві через плече: пейзаж мав вигляд украй бездарний, хоча, можливо, це тільки півроботи, які, як відомо, дурням не показують...

Юля ледве втрималась, щоб не розсміятись.

Стас крабом повзав по похилому каменю, вибираючи наймальовничіший кадр; син бурмотів піратську пісню, жбурляючи камінням у зелень і синь, каміння летіло, провертаючись у повітрі, і ніде, скільки сягало око, не було жодної тітки, у яку пущений Аліком снаряд міг би ненароком улучити...

- Обережно, Юлю, я тебе прошу, тільки обережно, - бурмотів Стас. - Дай руку... Тут камені хитаються під ногами... Подивись он туди, униз, там у море впадає річка, та сама, яка водоспад, бачиш?