Слава ЗСУ!

- По-твоєму, я не думаю про свою дитину? - спитав Стас не обертаючись. - Ти це хотіла сказати?

- Ні, - сказала вона примирливо, майже благально. - Давай спати... Я справді дуже втомилася.

Стас похмуро на неї поглянув. Очі були втомлені й сумні, але гнома...

Гнома не було?

Юля перевела подих.

(кінець цитати) * * *

"Ондра (без прізвиськ.) Походж. невідом. Перебував на сл. у покійного кн. Дривегоціуса..."

Ми покинули населений пункт Дрикол поспіхом і доволі-таки безславно. Розбійники - народ злопам'ятний; соромно зізнатись, але я не встиг навіть замовити нові чоботи. У дорожню карету - а вирушали ми рано-вранці, коли нічний люд уже, як правило, п'яний і спить - мені довелося сісти в самій тільки подобі чобіт, точніше, в заклинанні, яке заміняло чоботи; тільки на другий день у дорозі, прибувши до більш-менш пристойної місцинки, я відшукав чоботарню й узувся нарешті.

Яке це було щастя!

Потім, поскрипуючи новими чоботами, я відшукав кузню й замовив ковалеві маленьку клітку з прутами такими товстими й густими, щоб крізь них не проходив навіть дитячий мізинець. Коваль вирішив, що я подорожую з дивовижним і дуже небезпечним звіром, і навіть спробував обережно випитати: єхидна? саламандра?

У клітці поселилася сабая. Жоден звір, найлютіший і найхитріший, не міг би завдати своєму хазяїну стільки клопотів; ланцюги, поточені іржею, рвалися разом із накладеними на них заклинаннями, дубовий ящик гнив, як груша. Усе складніше ставало ховати сабаю від Ори, і кінець кінцем я вирішив, що з цими дурними таємницями покінчено.

Відкриття вразило Ору навіть сильніше, ніж я сподівався:

- Хорте! Ви не уявляєте, чим володієте! Ви не уявляєте, скільки це може коштувати!

- І ви не уявляєте, - сказав я з мудрою усмішкою.

- І я не уявляю, - зізналась Ора. І зміряла мене підозріливим поглядом:

- Ану зізнавайтесь... Чи не маєте ви ще чого-небудь у рукаві? Декілька Кореневих замовлянь? Який-небудь убивчий артефакт, га?

Я розвів руками:

- На жаль. До цього дня в мене була від вас таємниця, а тепер вважайте, що знаєте про мене все...

- Ні, я не все про вас знаю, - сказала вона з раптовою тугою в голосі. - Не все...

Я чомусь розгубився, а Ора тим часом знову розгорнула сабаю - тонкі сторінки здригалися, ніби від холоду.

Подібно до того, як жінка, піднявшись із постелі, якнайперше дивиться в дзеркало, Ора найперше знайшла в сабаї себе. Насупилася, розбираючи дрібні літери; ображено підібрала губи:

- "Шанталія, Ора. Призн. маг 3-го ст.". Небагато ж...

- Сабая скупиться на слова, - сказав я, мимоволі перепрошуючи. - Якби вона була трохи говіркіша - ми дізнались би більше про Ондру Голого Шпиля. Наприклад, де його шукати...

Ора помовчала, зсунувши брови, роздумуючи. Я піймав себе на тому, що терпляче жду. Хочу почути, що вона скаже, яку подасть ідею...

Замість цього вона запитала:

- Як довго вам залишилось володіти Карою? Більше трьох місяців, адже так?

Я підтвердив. Вона задумалася знову.

- За три місяці й волосинку в матраці можна знайти, - сказав я невпевнено.

- Можливо, - Ора зітхнула. - Хорте... Я ризикую здатися занудою, та краще бути в'їдливою, ніж дурною, правда ж?

- Не певен, - сказав я.

- А я певна, - пробурмотіла Ора. - Зважмо наші сили... ваші сили, Хорте. Тепер ви знаєте, кого шукаєте... Сабая допоможе вам у пошуках. Ваша зброя - Кореневе замовляння Кари, це багато, та все-таки не досить. Зібрані докази - колекція самоцвітів... які в найурочистішу мить можуть зрадити вас. Наприклад, перетворитись на купу гарячих вуглин...

- Хвилиночку, - сказав я.

Ора підняла брови:

- Що?

- Вони справді перетворювались на вуглини? Гороф нічого не придумав, не перебільшив?

- Ні, - сказала Ора після паузи. - Не зовсім. Не просто на вуглини... Ті з розбійників, хто встигнув сховати камінчики, на секунду ніби з'їхали з глузду. Так, кричали, дерли на собі одяг... від них була така хвиля паніки, що...

- Значить, майстер камінчиків вирішив допомогти мені впоратися з розбійниками? - спитав я.

Ора мигнула.

Тепер на ній не було косметики. Не було різнокольорових тіней на повіках; очі її були зовсім однакові, глибокі карі очі кольору молочного шоколаду.

Я подумав, що вона жодного замовляння не витратила на вдосконалення зовнішності. Що все, чим наділили її мати й природа - і занадто тонкі губи, і занадто жорстке солом'яне волосся, - вона зуміла зробити справді своїм, особливим і тому красивим.

- Таж я й приїхала до вас, бо мені було страшно, - сказала вона майже пошепки. - Ви, я знаю, не дуже мені повірили... Усім моїм розповідям про погляд у потилицю, про почуття, ніби за тобою спостерігають... Зізнайтесь, ви не повірили?