Слава ЗСУ!

- Але ж у мене Кара, - сказав я м'яко. - Та й сам я, треба сказати, надступеневий...

- Март зі Гороф теж був надступеневим, - сказала Ора гірко. - А проте його розпластали як жабку.

- Ви в мене не вірите, Оро? - спитав я. - Ви мені не довіряєте?

Вона ніяково взяла мене за руку. Потримала, стискаючи мою долоню жорсткими, холодними пальцями. Випустила; відштовхнула різко, навіть грубо:

- Якби у вас була сова, Хорте... Я побажала б їй здоров'я.

* * *

У прохолодному склепінчастому льосі було зовсім темно. Майже весь простір кімнати займав величезний стіл з нерівною поверхнею, у дальньому кутку була парчева портьєра, два крісла, в одному з них сидів згорбившись немолодий маг. Побачений нічним зором, він не мав шансів мені сподобатись.

- Пане зі Таборе? Як ся має ваша сова?

- Сова поживає прекрасно, дякую вам, - сказав я механічно.

Маг кивнув:

- Моє ім'я Лот зі Коршак, і я готовий відправити вас хоч до Мармурової Печери, хоч сові під гузку...

- Сові під гузку ми не домовлялись, - повідомив я холодно.

Усі ці манери добродушного боцмана були вміло відрепетирувані. Напевно, саме такий стиль поведінки має викликати довіру в добродіїв, що зважились на проекційну подорож; можливо, в мене, коли я викрив трюк, теж народилася б така довіра - якби перший погляд мій на Лота зі Коршака впав при денному світлі, а не в зрадницькій темряві.

Коршак помітив моє приховане роздратування. Й одразу ж перемінив тактику: його простацький тон змінився підкреслено коректним:

- Пане зі Таборе, перед вами Велика Проекція вашого Шляху. Ось мала проекція, - простеживши за спрямуванням його пальця, я побачив скляну скриньку на краю столу, а в ній - великого мураха.

- Це - Хорт зі Табор, - короткий палець Коршака постукав по віку скриньки. - Щойно ви будете готові почати подорож, цей маленький пан вирушить у дорогу. Поки він терпітиме мінливість дороги, ви зможете відпочивати в будь-якому з цих крісел... Коли Шлях буде завершено, ви за моєю командою встанете і пройдете за портьєру. Поки там нічого нема, - він недбало відтягнув край парчі, демонструючи сховану за нею камінну стіну.

Я придивився.

Уся поверхня столу була нічим іншим, як картою. Піднімались невисокі пагорки, склом поблискували річки. На дальньому кінці столу вгадувалося щось на кшталт невеликого мурашника - моя ціль, Мармурові Печери, кінцевий пункт, куди вирушить зараз мурах, що має моє ім'я...

Я уважніше подивився на старшого Коршака - здається, він не був надступеневим. Перший ступінь, не більше. Добре ж він улаштувався...

- Наша родина ось уже багато поколінь займається дорожньою магією, - зі стримуваною гордістю сказав молодий Коршак за моєю спиною. - Те, що ви бачите, - результат багаторічних зусиль, реалізація секретів, які передаються з покоління в покоління... Уся система дорожніх замовлянь - досягнення родини Коршаків!

Дурник, подумав я. Твої прадіди вирішили за тебе, що ти робитимеш; а якби ти захотів стати, приміром, художником? Або воїном, га?

- Пане зі Таборе, - вагомо сказав старший Коршак. - Весь час, поки проекція буде в дорозі, вам треба бути невідступно - тут. Ніщо не дозволить вам відійти з проекційного простору, зрозуміло? Тому потурбуйтеся заздалегідь, щоб справити всі природні потреби...

- Я хвилину як із нужника, - сказав я проникливо. - І цілковито готовий. Починайте.

* * *

Здавалося б, просидіти в кріслі годину - що може бути простішого? Та де там. Весь час доводилось боротися із собою - стримувати нервове напруження, старатися, щоб пальці не барабанили, повіки не дрижали, зуби не стукали.

Мурах, що мав моє ім'я, просувався по тонкій, як волосинка, дорозі - затримуючись на роздоріжжях, але завжди вибираючи правильний напрям.

Очі сльозилися. Вряди-годи доводилося діставати хусточку й прикладати до повік.

Над столом стояв, піднявши руки, Коршак-старший. Дарма я вважав його дармоїдом, що живе коштом багатого спадку; по обличчю мага першого ступеня бігли, обганяючи одна одну, каламутні крапельки поту. Жовта блискуча куля завбільшки з кулак - проекція Сонця - з дикою швидкістю крутилася навколо столу, для мураха змінювались ніч і день, але він не спочивав, він ішов, щохвилини наближаючи мене до Мармурових Печер.

Я притискав до грудей своє майно - муляж із Карою, мішечок із самоцвітами й клітку з сабаєю.

Миготіли, змінюючи одне одного, жовте світло й цілковита темрява. Мурах поспішав. Усякий новий "світанок" заставав його на новому місці; до умовного "мурашника" лишалося менше третини шляху.