Слава ЗСУ!

Чим зустріне мене Ондра Голий Шпиль?

Невже він - Препаратор?

Мурах утомився. Рухався все повільніше й повільніше, інколи й зовсім завмирав; старший Коршак закусив губу від напруги.

Намагаючись відволіктись, я став думати про інше - і раптом зрозумів з усією виразністю, що хазяїн готелю, з якого я так знущався сьогодні вранці, зовсім не обманював мене. Це я помилився в розрахунках. Та срібна монетка входила в плату за два номери.

Значить, він не брехав мені. Срібна монетка приросла до його лоба, без магічної допомоги відірвати її не варто й намагатись. Таким чином я хотів назавжди віднадити його від обману...

А він і не брехав зовсім.

Я вмився потом.

Я навіть зробив спробу встати - та враз одумався.

Пізно. Я вже на підході до Мармурових Печер. Мене вже давно нема в цьому місті, в цій кімнаті... Нас із Орою розділяють довгі дні дороги...

Мурах, ледь переставляючи ноги, ступив на поріг мурашника.

Коршак вище підняв руки:

- Па-а... не-е... - вимовив над силу. - Ви при-ибу... ли... Уперед!

Парчева занавіска розчахнулась, підхоплена поривом вітру.

І досі притискаючи до грудей свої скарби, я ступив уперед...

І сторчма покотився з некрутого, та дуже кам'янистого схилу.

* * *

"Магічна етика - система норм моральної поведінки магів, їхніх обов'язків щодо магічної спільноти й один щодо одного. Найвищим критерієм магічної етики є ставлення мага до власної магічної гідності. Усяке діяння чи намір, який принижує мага у власних очах, є неетичним...

Принука мага будь-якого ступеня до будь-якої дії є неетичною.

Прохання про допомогу, звернене одним магом до іншого мага й не підкріплене угодою (тобто прохання про безкорисливе діяння на користь прохача) є неетичним".

* * *

Треба б половину грошей зажадати назад, думав я втомлено. А якби тут була прірва?

Моє праве плече все ще дуже боліло.

Я сидів на товстому шарі коричнювато-зеленого моху. Мене знобило - та не від холоду; місце виявилось дуже нездорове. Ніби багато років тому тут рився велетенський кріт, копав, почуваючи до своєї роботи величезну огиду, а потім здохнув, проклинаючи все на світі, і, гниючи, труп його рік у рік наповнював повітря міазмами...

Не так давно я був певен, що в околицях Мармурових Печер обов'язково знайдуться якісь поселення, якісь місцеві мешканці; певність спершу перетворилася на надію, а потім і зовсім розтанула. Ні птахів, ні звірів, ні навіть цвіркунів не було ні видно, ні чутно. Поодинокі дерева з кривими розкаряченими гілками подобали на застиглі нажахані статуї; низький шар неохайних хмар не лишав жодного шансу побачити сонце. Півгодини тому - півгодини справжнього часу! - я ще сидів у просторому коршаківському підвалі. А три години тому знущався з хазяїна готелю, який, може бути, за весь свій довгий вік нікого не обдурив і не обрахував - навіть на мідяник...

Скрипнувши зубами, я встав. Забиті місця й садна боліли й стогнали, однак я, в принципі, готовий був іти - якби знав куди.

Покректавши, я всівся знову. Виробив побігайка - очі на двох ниточках і маслакуваті довгі ноги. Слабким копнячком надав шпигунові прискорення - уперед, і по колу, і знову вперед...

Потім ліг на спину, заплющив очі й став дивитись.

Побігайко гнав підстрибом, і через те зображення підстрибувало теж. Ні слідів людського житла, ні деталі краєвиду, за яку можна було б зачепитися оком; навколо простирались володіння того ж таки здохлого крота - ями, вибоїни, мох, камені, поодинокі дерева, яким, здавалось, дай рот - кричатимуть від жаху. Я велів моєму спостережнику взяти правіше й обійти мене широким колом; шпигун послухався, круто звернув - і раптом зникнув.

Я сів. Мене мовби вдарили по очах; у тому, що побігайко загинув насильницькою смертю, сумнівів не було.

Я розчохлив Кару. Складність полягала в тому, що для виготовлення нового побігайка мені потрібні були обидві руки, а глиняний бовван, що давав почуття відносної безпеки, маніпуляціям дуже заважав.

Новий шпигун був менший, для захисту забарвлений під колір моху і замість двох цибатих ніг мав шість, зате коротких. Я спрямував його просто на місце загибелі його попередника.

Цього разу очима шпигуна мені вдалось розгледіти чорний отвір у землі, невеликий, прикритий довгими пасмами трави; того, хто погубив другого побігайка слідом за першим, побачити знов не вдалось.

Третього шпигуна я робити не став. Піднявся, закинув за плечі дорожню сумку (кут сталевої клітки боляче вдавився в спину), лівою рукою зручніше перехопив глиняний муляж і попрямував загиблим побігайкам услід.