Слава ЗСУ!

- Та не може бути! - вражено шептав маленький. - Це щось нечуване... А що Желдибін почав? Через рівномірне гудіння тролейбуса долинали слова від вікна:

- Карний розшук... скандал... ну, просто містика! З цих рваних шматків Марґарита Миколаївна сяк-так стулила щось докупи.

Громадяни шепталися про те, що в якогось мерця, а в якого - вони не називали, сьогодні вранці з труни викрали голову! Саме через це той Желдибін так і хвилюється тепер. А ці, що шепочуться в тролейбусі, також якось причетні до обікраденого мерця.

- Встигнемо ще за квітами заїхати? - непокоївся маленький. - Кремація, ти кажеш, о другій? Врешті Марґариті Миколаївні набридло слухати це таємниче варнякання про вкрадену з труни голову, і вона зраділа, що їй наспів час виходити.

За кілька хвилин Марґарита Миколаївна вже сиділа під Кремлівською стіною на одній із лав, розташувавшись так, щоб їй було видно манеж.

Марґарита мружилася на яскраве сонце, пригадувала свій сьогоднішній сон, пригадувала, як рівно рік, день у день і година в годину, на цій же лаві вона сиділа поруч з ним. І так само, як тоді, чорний ридикюль лежав коло неї на сидінні. Його не було поруч у цей день, але розмовляла подумки Марґарита Миколаївна все ж таки з ним: “Якщо тебе заслали, то чому ж ти не даєш знати про себе? Адже люди дають знати. Ти розлюбив мене? Ні, я чомусь не вірю в це. Отож ти був засланий і помер... Тоді, прошу тебе, відпусти мене, дай мені нарешті волю жити, дихати повітрям!” Марґарита Миколаївна сама відповідала собі за нього: “Ти вільна... Хіба я тримаю тебе?” Потім заперечувала йому: “Ні, що ж це за відповідь? Ні, ти піди з моєї пам’яті, тоді я стану вільною”.

Люди проходили повз Марґариту Миколаївну. Якийсь чоловік пас очима добре зодягнуту жінку, ваблений її вродою та самотністю. Він кашлянув і присів на краєчок тієї ж лави, на якій сиділа Марґарита Миколаївна. Набравшись духу, він заговорив:

- Таки не кепська сьогодні погода...

Але Марґарита так понуро зиркнула на нього, що він підвівся і пішов.

“Ось і потвердження, - подумки казала Марґарита тому, хто володів нею, - чому, власне, я прогнала цього чоловіка? Мені тоскно, а в цьому дженджикові немає нічого відворотного, хіба лише оте дурнувате “таки не кепська...” Чому я сиджу, як сова, під стіною одна? Чому я вилучилася з життя?” Вона зовсім зажурилася і похнюпилась. Але тут раптовно та сама вранішня хвиля сподівання і збудження штовхнула її в груди. “Так, станеться!” Хвиля штовхнула її вдруге, і тут вона збагнула, що це хвиля звукова. Крізь міський гамір усе виразніше, близячись, чулися удари барабана і фальшуваті гуки труб.

Першим з’явився кінний міліціонер, який їхав кроком уздовж ґратчастої огорожі саду, а за ним троє піших. Потім повільно посунувся вантажний автомобіль з музиками. Далі

- новісінька відкрита похоронна машина, на ній труна вся у вінках, а по кутах платформи стояло четверо людей: троє чоловіків і одна жінка.

Навіть на віддалі Марґарита розгледіла, що обличчя тих, хто, стоячи в похоронній машині, проводжали в останню путь покійного, якісь дивно розгублені.

Особливо це було помітно на громадянці, яка стояла в лівому задньому кутку автокатафалка. Товсті щоки їй аж наче ще більше розпирало десь ізсередини якоюсь пікантною таємницею, в заплилих очицях палали двозначні вогники.

Здавалося, що ось-ось, ще трохи, і громадянка, не втерпівши, підморгне на мерця і скаже: “Чи ви коли таке бачили-чули? Чиста тобі містика!” Такі ж розгублені обличчя були і в піших учасників процесії, які, приблизно триста, повільно йшли за похоронною машиною.