Слава ЗСУ!

Марґарита проводжала очима кортеж, прислухаючись до того, як затихає вдалині тужливий турецький барабан, видаючи все однаковісінько “бумс, бумс, бумс”, і думала: “Який дивний похорон... І яка туга від цього “бумса”! Далебі, дияволу б я запродала душу, аби тільки дізнатися, живий він чи ні? Цікаво знати, кого це ховають з такими дивовижними обличчями?”

- Берліоза Михайла Олександровича, - раптом почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, - голову МАСОЛІТу.

Здивована Марґарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, напевно, нишком підсів у той час, коли Марґарита задивилася на процесію і, треба гадати, несамохіть уголос промовила своє останнє запитання.

Процесія тим часом почала зупинятися, мабуть, стримувана попереду світлофорами.

- Так, - вів далі невідомий громадянин, - дивний у них настрій. Везуть мерця, а думають лише про те, куди заподілася його голова.

- Яка голова? - спитала Марґарита, приглядаючись до несподіваного сусіда. Він був невисокий на зріст, вогненно-рудий, з іклом, у накрохмаленій білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках і з котелком на голові.

Краватка була яскрава. Дивовижно, що з кишеньки, де звичайно чоловіки носять хусточку або самописку, в цього громадянина стриміла обгризена куряча кістка.

- Та, бачите, - ясував рудий, - сьогодні вранці в грибоєдовському домі голову в мерця поцупили з труни.

- Як же це може бути? - мимохіть спитала Марґарита, в той же час пригадавши перешепти в тролейбусі.

- Чорти їх маму знають як! - пащекував рудий. - Втім, я гадаю, про це Бегемота непогано було б запитати. Страшенно ловко поцупили. Неймовірний скандал! І, головне, не взяти в тяму, кому й навіщо вона потрібна, ця голова! Хоч як була поглинута своїм Марґарита Миколаївна, її, однак, вразили дивовижні брехні невідомого громадянина.

- Даруйте! - раптом вигукнула вона. - Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні...

- А, так, так...

- Отож це літератори за труною йдуть? - запитала Марґарита і враз ошкірилась.

- Так-таки, вони самісінькі!

- А ви їх знаєте на обличчя?

- Всіх до єдиного, - відповів рудий.

- Скажіть, - заговорила Марґарита, і голос її зробився глухим, - серед них нема критика Латунського?

- Як же його може не бути? - відповів рудий. - Он він з краю в четвертій шерензі.

- Це блондин отой? - мружачись, запитала Марґарита.

- Попелястий... Бачите, він очі закотив до неба.

- На патера скидається?

- Ото-то.

Більше Марґарита нічого не запитала, приглядаючись до Латунського.

- А ви, я бачу, - посміхаючись, заговорив рудий, - ненавидите цього Латунського.

- Я ще декого ненавиджу, - крізь зуби відповіла Марґарита, - але про це нецікаво говорити.

Процесія в цей час рушила далі, за пішими потягнулися переважно порожні автомобілі.

- Так, звісно, що тут цікавого, Марґарито Миколаївно! Марґарита вразилася:

- Ви мене знаєте? Замість відповіді рудий скинув котелок і широким рухом відвів його вбік.

“Ну й розбишацька пика!” - подумала Марґарита, приглядаючись до свого вуличного співбесідника.

- А я вас не знаю, - сухо сказала Марґарита.

- Звідки ж вам мене знати! А я, щоб ви знали, посланий до вас у справі.

Марґарита зблідла і сахнулася.

- З цього безпосередньо і треба було починати, - заговорила вона, - а не молоти чортзна-що про відрізану голову! Ви хочете заарештувати мене?