Слава ЗСУ!

- Поцілила пальцем у небо, - вигукнув рудий, - що це таке: раз заговорив, так уже неодмінно маю арештовувати! Просто справа є до вас.

- Нічого не втямлю, яка справа? Рудий розглянувся і сказав таємничо:

- Мене прислано, щоб вас сьогодні ввечері запросити в гості.

- Що ви верзете, які гості?

- До одного дуже значного іноземця, - з притиском сказав рудий, прискаливши око.

Марґарита дуже розгнівалася.

- Нова порода об’явилася: вуличний звідник! - підводячись, щоб іти геть, сказала вона.

- Красно дякую за такі доручення! - образившись, вигукнув рудий і буркнув у спину Марґариті, яка відходила: - Дурепа!

- Мерзотник! - відказала та, обертаючись, і тієї ж миті почула за собою голос руданя:

- Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею...

Пропав Єршалаїм, великий город, наче й не було його на світі... Так пропадіть же ви пропадом з вашим обгорілим зшитком і сушеною трояндою! Сидіть тут на лаві сама і благайте його, щоб відпустив вас на волю, дав дихати повітрям, пішов би з пам’яті! Побілівши обличчям, Марґарита вернулася до лави. Рудий зирив на неї, прискалившись.

- Я нічого не збагну, - тихо заговорила Марґарита Миколаївна, - про аркушики ще можна дізнатися... промкнутися, піддивитися... Наташу підкуплено, так? Але як ви могли дізнатися про мої думки? - Вона страдницьки скривилась і додала: - Скажіть мені, хто ви такий? З якої ви установи?

- Ото нудота... - буркнув рудий і заговорив голосніше: - Даруйте, адже я сказав вам, що ні з якої я не установи! Сядьте, будь ласка.

Марґарита беззастережно підкорилася, але все-таки, сідаючи, запитала ще раз:

- Хто ви такий?

- Гаразд, зовуть мене Азазелло, але це однаково вам нічого не з’ясує.

- А ви мені не скажете, звідки ви дізналися про аркуші та про мої думки?

- Не скажу, - сухо відповів Азазелло.

- Але ви хоч що-небудь знаєте про нього? - благально шепнула Марґарита.

- Ну, скажімо, знаю.

- Благаю: скажіть мені лишень одне, він живий? Не мучте.

- Ну, живий, живий, - неохоче відгукнувся Азазелло.

- Боже!..

- Прошу, без емоцій і вигуків, - насупившись, сказав Азазелло.

- Вибачте, вибачте, - мимрила покірна тепер Марґарита, - я, певно, розсердилася на вас. Але, погодьтесь, коли серед вулиці запрошують жінку кудись у гості... У мене немає жодних упереджень, я запевняю вас, - Марґарита невесело усміхнулась,

- але я ніколи не бачу ніяких чужоземців, спілкуватися з ними я не маю жодної охоти... а крім того, мій чоловік... Моя драма полягає в тому, що я живу з тим, кого не люблю, але псувати йому життя вважаю негідною справою. Я від нього нічого не бачила, окрім добра...

Азазелло з видимою нудьгою вислухав цю безладну мову і проказав суворо:

- Прошу вас на хвильку вмовкнути. Марґарита покірно замовкла.

- Я запрошую вас до чужоземця цілковито безпечного. І жодна душа не знатиме про ці відвідини. За це я вам поручуся.

- А для чого я йому знадобилася? - вкрадливо спитала Марґарита.

- Ви про це дізнаєтеся пізніше.

- Розумію... Я повинна віддатися йому, - проказала Марґарита задумливо.

На це Азазелло якось зверхньо гмикнув і відповів так:

- Будь-яка жінка в світі, можу вас запевнити, мріяла б про це, - Азазеллову мармизу перекосило смішком, - але я вас розчарую, цього не буде.