Слава ЗСУ!

- Діамантова донно, цього разу пораджу вам бути розважнішою! А то фортуна може й випорснути з рук.

- Я хочу, щоб мені зараз же, цієї миті, повернули мого коханця, майстра, - сказала Марґарита, і обличчя її спотворила судома.

Тієї миті в кімнату увірвався вітер, так що полум’я свічок у канделябрах похилилося, важка штора на вікні розчахнулась, прочинилося вікно, і в далекій височині відкрився повний, але не ранішній, а опівнічний місяць. Від підвіконня на долівку простелилася зеленава хустка нічного світла, і в ній з’явився нічний Іванків гість, який називав себе майстром. Він був у своїй лікарняній одежі - в халаті, черевиках і чорній шапочці, з якою не розлучався.

Неголене обличчя його пересмикувалося гримасою, він з божевільним переляком приглядався до язичків свічок, а місячна злива вирувала довкола нього.

Марґарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками і підбігла до нього. Вона цілувала його в лоб, у губи, тулилася до колючої щоки, і довго стримувані сльози тепер збігали ручаями по її обличчю. Вона проказувала лише одне слово, нестямно повторюючи його:

- Ти... ти... ти...

Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:

- Не плач, Марґо, не терзай мене. Я тяжко хворий. - Він ухопився за підвіконня рукою, начебто хотів виплигнути на нього і тікати, вискалив зуби, приглядаючись до присутніх, і закричав: - Мені страшно, Марґо! У мене знову почалися галюцинації...

Ридання душили Марґариту, вона шепотіла, давлячись словами:

- Ні, ні, ні... не бійся нічого... я з тобою... я з тобою...

Коров’єв спритно й непомітно підіпхнув до майстра стілець, і той опустився на нього, а Марґарита впала на коліна, притислася збоку до хворого і так заніміла. У своїй схвильованості вона не помітила, що її голизна якось раптом скінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Недужий опустив голову і понуро дивився в землю зболеними очима.

- Так, - заговорив після мовчанки Воланд, - його добряче обробили. - Він наказав Коров’єву: - Дай-но, лицарю, цьому чоловікові чогось випити.

Марґарита благала майстра тремким голосом:

- Випий, випий! Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть! Недужий узяв склянку і випив те, що було в ній, але рука його затремтіла, і спорожніла склянка розбилася коло його ніг.

- На щастя! На щастя! - зашепотів Коров’єв Марґариті. - Дивіться, він уже отямлюється.

Справді, погляд хворого став не таким диким і неспокійним.

- Але це ти, Марґо? - спитав місячний гість.

- Не сумнівайся, це я, - відповіла Марґарита.

- Ще! - наказав Воланд.

Після другої випитої склянки майстрові очі ожили і проясніли.

- Оце інша річ, - сказав Воланд, мружачись, - тепер говоритимемо. Хто ви такий?

- Я тепер ніхто, - відповів майстер, і усмішка скривила йому рот.

- Звідки оце ви?

- З дому скорботи. Я - душевнохворий, - відповів приходень.

Цих слів Марґарита не витримала і заплакала знову. Потім, витерши очі, вона закричала:

- Страшні слова! Страшні слова! Він майстер, мессі-ре, я вас попереджаю про це! Вилікуйте його, він вартий цього!

- Ви знаєте, з ким зараз говорите, - поспитав у приходня Воланд, - у кого ви перебуваєте?

- Знаю, - відповів майстер, - моїм сусідом у божевільні був цей хлопчина, Іван Бездомний. Він розказав мені про вас.

- Атож, атож, - озвався Воланд, - я мав нагоду стрітися з цим молодиком на Патріарших ставках. Він мало мене самого не збив з плигу, доводячи мені, що мене немає! Але ви хоч вірите, що це насправді я?