Слава ЗСУ!

- Пречудово! - вигукнув Азазелло. - Оце я люблю! Раз-два і готово! Не те, що тоді в Александрівському саду!

- Ох, не нагадуйте мені, Азазелло! Я була дурна тоді. Втім, і докоряти мені суворо не слід за це - адже не кожного дня здибуєшся з нечистою силою!

- Ще б пак, - підтверджував Азазелло, - коли б кожного дня, це було б приємно!

- Мені й самій до вподоби швидкість, - говорила Марґарита збуджено, - до вподоби швидкість і голизна. Як з маузера - раз! Ох, як він стріляє, - вигукнула Марґарита, звертаючись до майстра, - сімка під подушкою і в будь-яке вічко... - Марґарита почала п’яніти, від чого очі в неї розгорілися.

- І знову-таки забув, - прокричав Азазелло, ляснувши себе по лобі, - ото забігався. Адже мессір прислав вам даруночок, - тут він звернувся саме до майстра, - пляшку вина. Майте на увазі, що це те саме вино, котре пив прокуратор Іудеї. Фалернське вино.

Цілком природно, що така унікальна річ вельми зацікавила і Марґариту і майстра.

Азазелло видобув із шматка темної трунної парчі геть запліснявілий глек. Вино нюхали, розлили в склянки, дивилися крізь нього на світло, яке тьмарилося у вікні перед грозою. Бачили, як усе забарвлювалось у колір крові.

- Здоров’я Воланда! - вигукнула Марґарита, підносячи свою склянку.

Усі троє приклалися до склянок і зробили по великому ковтку. Тієї ж миті передгрозове світло почало гаснути в очах майстра, дихання йому перехопило, і він відчув, що надходить кінець. Він ще бачив, як смертельно пополотніла Марґарита, безпорадно простягаючи до нього руки, ронить голову на стіл, а потім сповзає на підлогу.

- Отруйник... - устиг ще крикнути майстер. Він хотів схопити ніж зі столу, щоб ударити ним Азазелло, але рука його безсило ковзнула по скатертині, все навколо майстра в підвалі налилося чорною барвою, а потім і зовсім зникло. Він упав навзнак і, падаючи, розсік собі шкіру на скроні об ріжок дошки бюро.

Коли отруєні затихли, Азазелло почав діяти. Передусім він метнувся у вікно і через мить був у віллі, в якій жила Марґарита Миколаївна. Завжди ретельний та акуратний Азазелло хотів пересвідчитися, чи все виконано, як слід. І все чинилося до ладу. Азазелло бачив, як понура жінка, що дожидалася повернення чоловіка, вийшла зі своєї спальні, нагло зблідла, схопилася за серце і, скрикнувши безпорадно:

- Наташо! Хто-небудь... до мене! - упала на підлог серед вітальні, не дійшовши до кабінету.

- Все гаразд, - сказав Азазелло. За мить він був коло повержених коханців. Марґарита лежала, уткнувшись обличчям у килимок. Своїми залізними руками Азазелло повернув її мов ляльку до себе і вгледівся в неї. На його очах обличчя отруєної мінялося. Навіть у навальних передгрозових сутінках видно було, як щезає її тимчасова відьомська зизоокість і жорстокість і буйність рис. Обличчя покійної просвітліло і, нарешті, злагідніло, а вищир її став не хижим, а просто жіночим страдницьким вищиром.

Тоді Азазелло розціпив їй білі зуби й улив у рот кілька крапель того самого вина, яким її отруїв. Марґарита зітхнула, почала підводитися без допомоги Азазелло, сіла й слабо запитала:

- За що, Азазелло, за що? Що ви поробили зі мною? Вона побачила майстра, який лежав долі, здригнулася й прошептала:

- Такого я не чекала... вбивця!

- Та ні, ні, - відповів Азазелло, - зараз він зведеться. О, чом ви такі нервові? Марґарита повірила йому відразу, настільки переконливим був голос рудого демона. Вона схопилася на рівні ноги, дужа і жвава, допомогла напоїти недужого вином. Розплющивши очі, той глянув похмуро і з ненавистю повторив своє останнє слово: