Слава ЗСУ!

І, нарешті, Воланд летів також у своїй справжній подобі. Марґарита не могла сказати, з чого вироблено повіддя його коня, і міркувала, що, можливо, це місячні звої, а сам кінь - тільки брила мороку, і грива цього коня - хмаровище, а остроги вершника - білі цятки зірок.

Так летіли в мовчанці довго, аж поки і сама місцевість унизу не почала мінятися. Печальні ліси потонули в земному мороці і потягнули за собою тьмяні леза річок. Внизу з’явились і почали відсвічувати валуни, а поміж ними зачорніли провалля, у які не просякало світло місяця.

Воланд присадив свого коня на кам’янистій безрадісній плоскій вершині, й тоді вершники поїхали ступою, слухаючи, як їхні коні підковами трощать кремені та каміння. Місяць заливав площину зелено і яскраво, і Марґарита невдовзі добачила в пустельній місцині крісло і в ньому білу фігуру людини, що сиділа. Можливо, що той сидень був глухий або ж надто заглиблений в роздуми. Він не чув, як двигтіла кам’яниста земля під ваготою коней, і вершники, не тривожачи його, над’їхали ближче.

Місяць добре допомагав Марґариті, світив краще за найкращий електричний ліхтар, і Марґарита бачила, що сидень, очі якого здавалися сліпими, короткими рухами потираючи руки, тисне їх до грудей, а своїми незрячими очима впирається в місячний диск. Тепер уже Марґарита бачила, що поряд з важенним кам’яним кріслом, на якому зблискували на місяці якісь іскри, лежить темний, величезний гостровухий собака і так само, як його хазяїн, бентежно дивиться на місяць. Коло ніг сидня валяється череп’я розбитого глека і розпросторюється вічно мокра чорно-червона калюжа.

Вершники зупинили своїх коней.

- Ваш роман прочитали, - заговорив Воланд, обертаючись до майстра, - і сказали лише одне, що він, на жаль, незакінчений. Так ось, мені захотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, але, коли сходить повен місяць, як бачите, його мордує безсоння. Воно не дає спокою не лише йому, але й вірному його сторожу, собаці. Якщо правда, що боягузтво - найгірший з пороків, то, мабуть, собака непричетний до нього. Єдине, чого боявся хоробрий пес, це грози. Ну що ж, той, хто любить, повинен поділяти долю того, кого він любить.

- Що він проказує? - спитала Марґарита, і на її цілком спокійне обличчя ліг серпанок співчуття.

- Він проказує, - пролунав голос Воланда, - одне і те саме. Він каже, що і при місяці йому нема спокою, що в нього препогана посада. Так говорить він завжди, коли не спить, а коли спить, то бачить одне й те саме - місячну дорогу, і поривається йти нею й розмовляти з арештантом Га-Ноцрі, позаяк, він твердить, чогось не договорив тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця нісану.

Та ба, на цю дорогу йому вийти чомусь не стає снаги, і до нього ніхто не приходить. Тоді, що ж робитимеш, мусить він розмовляти сам з собою. Втім, заради якогось різноманіття, він до своєї мови про місяць часто додає, що найдужче за все на світі ненавидить він своє безсмертя і нечувану славу. Він твердить, що охоче проміняв би свою долю на долю лахмітника і волоцюги Левія Матвія.

- Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись-то, чи не забагато це? - спитала Марґарита.

- Повторюється історія з Фрідою? - сказав Воланд. - Але, Марґарито, тут не клопочіться. Все буде гаразд, на цьому зведено світ.

- Відпустіть його, - раптом пронизливо скрикнула Марґарита так, як колись кричала, коли була відьмою, і від цього крику зірвався камінь у горах і полетів прискалками в безодню, виповнюючи гори гуркотом. Але Марґарита не могла б сказати, чи був це гуркіт обвалу чи гримотіння сатанинського реготу. Хоч би там що, Воланд сміявся, зиркаючи на Марґариту, і казав: