Слава ЗСУ!

Рюхін важко дихав, пік раків і думав лише про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він опікувався тим, хто насправді виявився злісним ворогом. І, головне, нічого не вдієш - не відповідати ж лайкою душевнохворому!

- А чому вас, власне, припровадили сюди? - спитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.

- Та чорт би їх побрав, йолопів безмізких! Схопили, зв’язали якимсь ганчір’ям і притарабанили на вантажівці!

- Дозвольте вас запитати, ви чому в ресторан прийшли у самій білизні?

- Нічого тут нема дивного, - відповів Іван, - пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мій одяг, а це лахміття залишили! Не голим же мені по Москві було йти! Вдягнув, що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.

Лікар запитливо поглянув на Рюхіна, і той понуро буркнув:

- Ресторан так називають.

- Ага, - сказав лікар, - а чому так поспішали? Якесь побачення у справах?

- Консультанта я ловлю, - відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.

- Якого консультанта?

- Ви Берліоза знаєте? - спитав Іван багатозначно.

- Це... композитор? Іван похнюпився.

- Який там композитор? Отак... Та ні ж бо! Композитор - це однофамілець Міші Берліоза! Рюхіну не хотілося нічого говорити, але довелося пояснювати.

- Секретаря МАСОЛІТу Берліоза сьогодні увечері задавило трамваєм на Патріарших.

- Не бреши ти, чого не знаєш! - розгнівався на Рюхіна Іван. - Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай спровадив!

- Штовхнув?

- Та яке там “штовхнув”? - дратуючись на загальну нетямущість, вигукнув Іван, - такому і штовхати не треба! Він такі штуки може виробляти, що тільки тримайсь! Він наперед знав, що Берліоз утрапить під трамвай!

- А хто-небудь, крім вас, бачив цього консультанта?

- Отож-то й горе, що лишень я та Берліоз.

- Так. І до чого ж ви вдалися, щоб упіймати цього вбивцю? - тут лікар повернувся і кинув погляд жінці в білому халаті, яка сиділа за столиком осторонь. Та дістала аркуш і почала записувати порожні місця в його графах.

- А ось до чого. Взяв я на кухні свічечку...

- Ось цю? - запитав лікар, показуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч з іконкою перед жінкою.

- Цю саму, і...

- А іконка для чого?

- Ну так, іконка... - Іван почервонів. - Іконка найбільше їх усіх і налякала, - він знову тицьнув пальцем у бік Рюхіна, - але річ у тім, що він, консультант, він... відверто кажучи... з нечистою силою водиться... і так просто його не упіймаєш.

Санітари чомусь виструнчились і не спускали очей з Івана,

- Так, так, - вів далі Іван, - водиться! Тут факт безсумнівний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. І нема чого так на мене видивлятися! Правду кажу! Все бачив - і балкон, і пальми. Був, одне слово, у Понтія Пілата, за це я ручуся.

- Ну далі, далі...

- Отож я іконку на груди приколов і побіг... Тут годинник несподівано ударив двічі.

- Ого-го! - вшукнув Іван і підвівся з дивана. - Друга година, а я тут з вами час гаю! Вибачайте, де тут телефон?

- Пропустіть до телефону, - наказав лікар санітарам. Іван ухопив трубку, а жінка в цю мить тихо запитала у Рюхіна:

- Він одружений?

- Неодружений, - полохливо відповів Рюхін.

- Член профспілки?

- Так.

- Міліція? - заволав Іван у трубку. - Міліція? Товаришу черговий, дайте вказівку зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами ловити іноземного консультанта. Що? Заїздіть за мною, я сам з вами поїду... Говорить поет Бездомний з божевільні... Яка ваша адреса? - пошепки спитав Бездомний у лікаря, прикриваючи трубку долонею, а потім знову закричав у телефон: - Ви слухаєте? Алло!.. Неподобство! - раптом гукнув Іван і швиргонув слухавку в стіну.