Слава ЗСУ!

Потім він обернувся до лікаря, простягнув йому руку, сухо сказав “до побачення” і намірився йти геть.

- Даруйте, куди ж ви хочете податися? - заговорив лікар, вдивляючись Іванові в очі. - Глухої ночі, в спідній білизні... Ви зле почуваєтесь, лишайтесь у нас!

- Пропустіть-но, - сказав Іван санітарам, що як вкопані стояли у дверях. - Пустите ви чи ні? - страшним голосом гукнув поет.

Рюхін затремтів, а жінка натисла кнопку в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча коробочка і залютована ампула.

- То ви так?! - дико й зацьковано роззираючись, мовив Іван. - Постривайте ж! Прощавайте... - і головою вперед він кинувся в штору вікна.

Гримнуло досить лунко, але скло за шторою не дало ані тріщинки, і за якусь мить Іван Миколайович забився в руках у санітарів. Він хрипів, норовив кусатися, кричав:

- Так ось які ви шибочки в себе завели!.. Пусти! Пусти!..

Шприц зблиснув у пальцях лікаря, жінка одним помахом розпорола виношений рукав толстовки і вчепилася в Іванову руку з нежіночою силою. Запахло ефіром, Іван ослаб, затиснутий чотирма чоловіками, і спритний лікар скористався з цієї миті й уштрикнув голку в Іванову руку. Івана потримали ще кілька секунд, а тоді опустили на диван.

- Бандити! - прокричав Іван і зірвався з дивана, але тут же його посадили знову.

Відпущений вдруге, він ще раз схопився на ноги, але назад уже сів сам. Він помовчав, дико озираючись, потім несподівано позіхнув, потім злісно посміхнувся.

- Таки ув’язнили, - сказав він, позіхнув ще раз, несподівано ліг, голову поклав на подушку, кулак по-дитячому під щоку, замимрив уже сонним голосом, без злості: - Ну й гаразд... самі ж за все й поплатитеся. Я попередив, а там як знаєте! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат... Пілат... - і на цьому склепив очі.

- Ванна, сто сімнадцяту окрему і пост до нього, - порядкував лікар, накладаючи окуляри.

Тут Рюхін знову здригнувся: безгучно розчахнулися білі двері, за ними було видно коридор, освітлений синіми нічними лампами. З коридора в’їхала на гумових коліщатах кушетка, на неї переклали стишеного Івана, і він поїхав у коридор, а двері за ним стулились.

- Лікарю, - пошепки спитав приголомшений Рюхін, - то він і справді хворий?

- О так, - відповів лікар.

- А що ж це таке з ним? - несміливо запитав Рюхін. Перетомлений лікар подивився на Рюхіна і мляво відказав:

- Рухове і мовне збудження... маячня та інтерпретації... випадок, напевно, складний... Шизофренія, слід гадати. А тут ще алкоголізм...

Рюхін нічого не второпав зі слів лікаря, крім того, що Іванові справи, видать, кепські, зітхнув і спитав:

- А що це він усе про якогось консультанта говорить?

- Бачив, мабуть, когось, хто вразив його розладнану уяву. А може, була галюцинація...

За кілька хвилин вантажівка вже мчала Рюхіна в Москву. Розвиднялось, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже не потрібне й неприємне. Шофер злости-вився на те, що ніч змарновано, гнав машину що було духу, і її заносило на поворотах.

Ось і ліс відстав, залишився десь позаду, і річка відбігла кудись убік, назустріч машині сипалась усяка всячина: якісь загорожі з вартівнями і стосами дров, височенні стовпи та якісь щогли, а на щоглах нанизані кружальця, купи щебеню, земля, посмугована траншеями, - словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут уже, он за поворотом, і зараз навалиться й охопить.