Слава ЗСУ!

Рюхіна трясло і кидало, якийсь обрубок, на якому він умостився, щораз намагався вислизнути з-під нього. Ресторанні рушники, що їх підкинули міліціонер і Пантелій, які раніше поїхали тролейбусом, совгалися по всій платформі. Рюхін зробив був спробу їх зібрати, але, просичавши чомусь зі злістю: “Та ну їх к бісу! Що я, справді, як дурень, кручусь?..” - відкинув їх ногою і не дивився на них більше.

Душа подорожанина була в жахливому стані. Ставало зрозуміло, що відвідини дому скорботи залишили на ній якнайтяжчий карб. Рюхін намагався збагнути, що йому болить. Коридор із синіми лампами, який влип у пам’ять? Думка про те, що тяжчого лиха, аніж втрата розуму, немає на світі? Так, так, звісно, і це. Але це - думка-загальник. А ось є ще щось. Що ж воно? Образа, ось що. Так, так, прикрі слова, що кинув Бездомний просто у вічі. Й біда не в тому, що вони образливі, а в тому, що вони містять правду.

Поет не дивився вже по узбіччях, а, втупившись у брудну труську підлогу, почав щось бубоніти, скніти, гризучи самого себе.

Так, вірші... Йому - тридцять два роки! І справді, що ж далі? - Він і далі стулюватиме по кілька віршів нарік. - До старості? - Так, до старості. - Що ж йому дадуть ці вірші? Славу? “Яка нісенітниця! Не дури хоч сам себе. Ніколи не заживе слави той, хто базграє кепські вірші. Чим вони кепські? Правду, правду сказав! - безжально звертався до самого себе Рюхін. - Не вірю в те, про що пишу!..” Отруєний вибухом неврастенії, поет хитнувся, підлога під ним перестала трястись. Рюхін підвів голову і побачив, що він давно вже в Москві, більше того, що над Москвою світанок, що хмара підсвітлена золотом, що його вантажівка стоїть, захрясши в колоні інших машин перед поворотом на бульвар, і що близенько від нього стоїть на постаменті металевий чоловік, ледь похиливши голову і байдужно дивлячись на бульвар.

Якісь чудернацькі думки виповнили голову недужому поетові “Ось приклад справжнього щасливця... - тут Рюхін випростався на весь зріст на платформі автомобіля і заніс руку, нападаючи чомусь на чавунного чоловіка, який нікого не займав. - Як би не ступив він у житті, що б не діялося з ним, усе йшло йому на користь, усе оберталось йому на славу! Але що він зробив? Я не збагну... Що особливе є в цих словах: “Буря млою...”? Не збагну!.. Поталанило, поталанило! - раптом з трутизною Виснував Рюхін ї відчув, що машина під ним зрушилася, - стріляв, стріляв у нього цей білогвардієць і розтрощив стегно і забезпечив безсмертя...” Колона рушила. Зовсім хворий та навіть постарілий поет не більше як за дві: хвилини вже входив на веранду Грибоєдова. Вона вже спорожніла. У кутку допивала якась компанія, і в центрі її метушився знайомий конферансьє в тюбетейці з бокалом “Абрау” в руці.

Рюхіна, обтяженого рушниками, зустрів привітно Арчибальд Арчибальдович і відразу вибавив його від проклятущих ганчірок. Якби Рюхін так не сточив свою душу в клініці та на машині, він, мабуть, мав би чималу втіху, розповідаючи про те, як усе було в лікарні, й прикрашаючи розповідь вигадуваними подробицями.

Але зараз йому було не до того, та хоч який неспостережливий був Рюхін, - тепер, після тортур на вантажівці, він уперше гостро вгледівся в пірата й збагнув, що хоч той і розпитує про Бездомного і навіть вигукує “ой-йо-йой!”, але насправді він цілковито байдужий до долі Бездомного і не має до нього ані крихти жалю, “І молодець! Так і треба!” - з цинічною, самознищуючою злістю подумав Рюхін і„ урвавши розповідь про шизофренію, попрохав;