Слава ЗСУ!

- Ой, яка розкіш! - вигукнув вражений чужоземець і замотав головою, зиркаючи то на одного, то на другого літератора.

- У нашій країні атеїзм нікого не дивує, - з дипломатичною чемністю сказав Берліоз, - більшість нашого населення свідомо й давно перестало вірити в казки про Бога.

Цю мить чужоземець утнув дивацьку штуку: встав і потис спантеличеному редакторові руку, промовивши при цьому такі слова:

- Дозвольте подякувати вам від щирого серця!

- За що це ви йому дякуєте? - закліпавши очима, поцікавився Бездомний.

- За дуже важливе повідомлення, котре для мене, як мандрівника, надзвичайно цікаве, - багатозначно піднісши пальця, пояснив закордонний дивак.

Важливе повідомлення, видно, таки справило на мандрівника сильне враження, бо він перестрашено обвів очима будинки, немов боячись у кожному вікні побачити по атеїсту.

“Ні, він не англієць...” - подумав Берліоз, а Бездомний подумав: “Знати б, де це він навик так вправно говорити по-нашому!” - і знову насупився.

- Але, дозвольте вас запитати, - після тривожної задуми мовив закордонний гість, - як же бути з доказами існування Божого, що їх, як відомо, є рівно п’ять?

- Ба! - співчутливо відповів Берліоз. - Жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх в архів. Адже погодьтесь, що у сфері розуму ніякого доказу існування Бога бути не може.

- Браво! - скрикнув чужоземець, - Браво! Ви слово в слово повторили міркування невгамовного дідугана Іммануїла з цього приводу. Та ось чудасія: він дощенту поруйнував усі п’ять доказів, а потім, наче на глум собі, спорудив власний шостий доказ.

- Доказ Канта, - тонко посміхнувшись, заперечив освічений редактор, - також непереконливий. І недарма Шіллер твердив, що Кантові міркування в цьому питанні можуть удовольнити лише рабів, а Штраус просто брав на сміх цей доказ.

Берліоз говорив, а сам тим часом думав: “Але, зрештою, хто він такий? І чому він так добре говорить російською мовою?”

- Узяти б цього Канта, та за такі докази років на три до Соловків! - зовсім неждано бовкнув Іван Миколайович.

- Іване! - знічено шепнув Берліоз.

Але пропозиція запроторити Канта до Соловків не тільки не вразила чужоземця, а навіть викликала у нього захват.

- А й справді, справді, - скрикнув він, і ліве зелене око його, спрямоване на Берліоза, заяскрилося, - йому саме там місце! Адже казав я йому тоді за сніданком: “Ви, професоре, воля ваша, щось недоладне вигадали! Воно, може, й мудро, тільки надто незрозуміло. Вас на глузи братимуть”.

Берліоз витріщив очі. “За сніданком... Кантові?.. Що це він верзе?” - подумав він.

- Але, - провадив далі чужоземець, не переймаючись Берліозовим збентеженням і звертаючись до поета, - запроторити його до Соловків неможливо з огляду на те, що він уже сто років з гаком перебуває в місцях набагато віддаленіших, аніж Соловки, і видобути його відтіль у жоден спосіб неможливо, запевняю вас.

- А шкода! - відгукнувся задерика-поет.

- І мені шкода! - погодився незнайомець, зблискуючи оком, і мовив далі: - Але ось яка річ мене непокоїть: якщо Бога немає, то, дозвольте спитати, хто ж керує життям людським та усім взагалі ладом на землі?

- Сама людина й керує, - вихопився сердито з відповіддю Бездомний на це, ніде правди діти, не дуже ясне запитання.

- Даруйте, - лагідно озвався невідомий, - для того, щоб керувати, потрібно, що не кажіть, мати точний план на певний, хоч би якоюсь мірою більш-менш пристойний термін. Отож дозвольте вас спитати, як може керувати людина, коли вона не лише позбавлена змоги скласти будь-який план хоча б на сміховинно куций термін, ну, років, скажімо, на тисячу, а й не може поручитися навіть за свій завтрашній день? І справді, - невідомий вже обернувся до Берліоза, - уявіть, що ви, до прикладу, почнете керувати, порядкувати й іншими і собою, загалом, так би мовити, саме розохотитесь, і раптом у вас... кхе... кхе... саркома легені...