Слава ЗСУ!

- на цих словах чужоземець солоденько посміхнувся, наче думка про саркому легені його втішила, - так, саркома... - мружачись, наче кіт, повторив він лунке слово, - і ось вашому порядкуванню край! Нічия доля, крім своєї власної, вас більше не обходить. Рідні вам починають брехати. Ви, прочуваючи лихо, кидаєтеся по вчених лікарях, далі по шарлатанах, а буває, і по ворожках. Що й перше, і друге, й третє - цілком безглузде, ви самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно гадав, ніби він чимось порядкує, враз нерушно залягає в дерев’яний ящик, а навколишні бачать, що пуття від такого лежня більше ніякого, спалюють його в печі. А буває ще гірше, тільки-но чоловік намислить з’їздити в Кисловодськ, - чужоземець прискалив око до Берліоза, - здавалося б, дрібничка, а й ту довершити не спроможеться, бо невідь-чому раптом візьме послизнеться і втрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він сам собою так покерував? Чи не правильніше думати, що упорав його хтось зовсім інший? - після цих слів незнайомець якось чудно захихотів. Берліоз вельми уважно слухав неприємну розповідь про саркому й трамвай, і його почали непокоїти якісь тривожні думки. “Він не чужоземець... Він не чужоземець... - снувало йому в голові, - він занадто дивовижний суб’єкт... але, далебі, хто ж він такий?..”

- Ви хочете палити, як я бачу? - несподівано звернувся до Бездомного незнайомий. - Вам які до вподоби?

- А у вас усякі є, чи що? - понуро запитав поет, у якого цигарки скінчилися.

- То які вам до вподоби? - повторив невідомий.

- Ну, “Наша марка”, - з серцем відповів Бездомний. Незнайомий негайно витяг з кишені портсигар і запропонував його Бездомному.

- “Наша марка”.

І редактора й поета вразило не стільки те, що в портсигарі знайшлася саме “Наша марка”, скільки сам портсигар. Він був величезний за розміром, з червоного золота, і на його покришці, коли вона відкривалася, зблиснув синім та білим сяйвом діамантовий трикутник.

Тепер літератори подумали кожен своє. Берліоз: “Ні, чужоземець!”, а Бездомний: “От чортяка б його взяв! Га?” Поет і власник портсигару запалили, а Берліоз, який не палив, відмовився.

“Треба буде йому заперечити так, - розважив Берліоз, - це правда, людина смертна, проти цього нічого не скажеш. Але річ у тім, що...” Однак він не встиг вимовити цих слів, як заговорив чужоземець.

- Так, людина смертна, але це було б ще півбіди. Погано те, що інколи вона раптово смертна, ось у чому штука! І взагалі не спроможна сказати, що вона робитиме сьогоднішнього вечора.

“Якось безглуздо вивернуто питання...” - подумав Берліоз і заперечив:

- Ну, тут уже є перебільшення. Щодо сьогоднішнього вечора, то я більш-менш певен. Звісно, коли на Бронній мені звалиться на голову цеглина...

- Цеглина ні сіло ні впало, - значливо урвав його невідомець, - нікому й ніколи на голову не валиться. Зокрема ж вам, можу вас запевнити, вона аж ніяк не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

- То, може, ви знаєте, якою саме? - з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, втягуючись у якусь справді безглузду розмову. - І скажете мені?

- Охоче, - відгукнувся незнайомий. Він зміряв Берліоза поглядом, наче збирався пошити йому костюм, крізь зуби пробубонів щось на зразок: “Раз, два... Меркурій у другому домі... місяць пішов... шість - нещастя... вечір - сім...” - і голосно ще й радісно оголосив: - Вам відріжуть голову! Бездомний дико і злостиво вирячився на невідомого зухвальця, а Берліоз спитав, криво посміхнувшись: