Слава ЗСУ!

- А хто саме? Вороги? Інтервенти?

- Ні, - відповів співбесідник, - російська жінка, комсомолка.

- Гм... - промимрив Берліоз, роздратований неґречним жартом невідомця, - ну, це, вибачайте, малоймовірно.

- Прошу і мені вибачити, - відповів чужоземець, - але це так. Хочеться запитати вас, що ви робитимете сьогодні увечері, коли це не таємниця?

- Ніяка це не таємниця. Зараз я зайду до себе на Садову, а потім о десятій вечора в МАСОЛІТі відбудеться засідання, і я на ньому головуватиму.

- Ні, цього ні в якому разі не може бути, - твердо заперечив чужоземець.

- А то ж чому?

- Тому, - відповів чужоземець і прискаленими очима глянув угору, де, прочуваючи вечірню прохолоду, безгучно черкали небо чорні птахи, - що Аннушка вже купила олію, і не лише купила, а навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.

На якусь хвильку, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.

- Пробачте, - після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужоземця, який плів нісенітниці, - до чого тут олія... та ще якась Аннушка?

- Олія тут ось до чого, - раптом заговорив Бездомний, очевидячки, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, - чи не доводилося вам, громадянине, бувати коли-небудь в лікарні для душевнохворих?

- Іване!.. - тихо скрикнув Михайло Олександрович. Але чужоземець анітрохи не образився і від душі розсміявся.

- Бував, бував, та й не раз! - вигукнув він весело, водночас не зводячи з поета неусміхненого ока. - Де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія! То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

- Звідки ви знаєте, як мене звуть?

- Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? - Тут чужоземець дістав з кишені вчорашній номер “Літературної газети”, де Іван Миколайович побачив на першій же сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Але доказ його слави та популярності, ще вчора такий любий поетові, зараз анітрохи його не врадував.

- Перепрошую, - сказав він, і обличчя його потьмяніло, - ви не зачекали б хвилиночку? Я хочу товаришеві кілька слів сказати.

- О, залюбки! - вигукнув невідомий. - Тут так добре під липами, а я, до речі, нікуди й не кваплюсь.

- Ось що, Михайле, - зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, - він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, що перебрався до нас. Вимагай у нього документи, бо ще втече...

- Ти гадаєш? - стривожено шепнув Берліоз, а сам подумав: “Таж він має рацію!”

- Вже ти мені вір, - засичав йому на вухо Іван, - він дурником прикидається, аби випитати щось. Ти чуєш, як він по-нашому чеше, - поет говорив і косував оком, стежачи, щоб невідомець не дав драла, - ходім затримаємо його, бо ще втече...

І поет за руку потяг Берліоза до лави.

Невідомий не сидів, а стояв коло неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт з добірного паперу та візитну картку.

- Даруйте, що я в запалі нашої суперечки забув відрекомендуватись. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації, - вагомо проказав невідомий, проникливо дивлячись на обох літераторів.

Ті зніяковіли. “Чортяка, чув усе...” - подумав Берліоз і ґречним жестом показав, що показувати документи немає потреби. Але поки чужоземець тицяв їх редакторові, поет устиг розгледіти на картці друковане латинкою слово “професор” і початкову літеру прізвища - подвійне “В” - “W”.