Слава ЗСУ!

На темному тлі фотографічного паперу чітко вирізнялися чорні писані рядки: “Доказом мій почерк мій підпис Блискавкуйте підтвердження встановіть секретне стеження Воландом Лиходєєв”.

За двадцять років своєї роботи в театрах Варенуха набачивсь усілякого, але тут він відчув, що розум йога застилається наче пеленою, і він нічого не зумів вимовити, окрім звичної та цілком безглуздої фрази:

- Цього не може бути! Римський же повівся по-іншому. Він устав, відчинив двері, гарикнув через них кур’єрші, що сиділа на табуретці:

- Нікого, крім поштарів, не впускати! - і замкнув кабінет ключем.

Потім він дістав з письмового столу купу паперів і почав прискіпливо звіряти грубі, з нахилом уліво, літери на фотограмі з літерами в Стьопиних резолюціях і в його ж підписах з притороченою до них закарлюкою-гвинтом. Варенуха, налігши на стіл, гаряче дихав у щоку Римському.

- Це його рука, - нарешті твердо сказав фіндиректор, а Варенуха відгукнувся луною:

- Його.

Придивившись до обличчя Римського, адміністратор був вражений зміною, що відбулася в цьому обличчі. Без того худий фіндиректор наче схуд ще більше й навіть постарів, а очі його в роговій оправі втратили свою звичайну колючість, і з’явилася в них не тільки тривога, але ще й зажура.

Варенуха зробив усе, що належить робити людині в хвилини великого подиву. Він і кабінетом пробіг, і двічі здіймав руки, як розіп’ятий, і випив повну склянку жовтуватої води з карафки, і погукав:

- Не розумію! Не розумію! Не ро-зу-мію! Римський же дививсь у вікно і напружено про щось думав. Становище фіндиректора було дуже скрутне. Годилося тут-таки, не сходячи з місця, віднайти звичайні пояснення явищ надзвичайних.

Примружившись, фіндиректор уявив собі Стьопу в нічній сорочці й без взуття, уявив, як він сьогодні десь о пів на дванадцяту залізає в якийсь небачений надшвидкохідний літак, а потім його ж, Стьопу, і так само о пів на дванадцяту в шкарпетках на аеродромі в Ялті... Чортзна-що таке! Може, не Стьопа сьогодні говорив з ним по телефону з власної своєї квартири? Ні, це говорив Стьопа! Хіба він не знає Стьопиного голосу? Та коли б сьогодні й не Стьопа говорив, так не давніше як учора, надвечір, Стьопа зі свого кабінету заявився до цієї кімнати з тією дурноверхою угодою і дратував фіндиректора своєю легковажністю. Як це він міг виїхати чи вилетіти, нічого не сказавши в театрі? Та якби і вилетів учора ввечері, до дванадцятої сьогоднішнього дня не долетів би. Чи долетів би?

- Скільки кілометрів до Ялти? - запитав Римський. Варенуха припинив свою біганину і загорлав:

- Думав! Уже думав! До Севастополя залізницею близько півтори тисячі кілометрів. Та до Ялти накинь ще вісімдесят кілометрів! Але літаком, певно, менше.

Гм... Так... Про жодний потяг не може бути й мови. Але що ж тоді? Винищувач? Хто і в який винищувач пустить Стьопу без взуття? Навіщо? Може, він взуття скинув, прилетівши в Ялту? Знову ж таки - навіщо? Та навіть узутого у винищувач його не пустять! Та й винищувач тут ні до чого. Адже написано, що з’явився до кримінального розшуку о пів на дванадцяту дня, а розмовляв він по телефону в Москві... перепрошую... перед очима Римського постав циферблат його годинника... Він пригадував, де були стрілки. Жахіття! Це було у двадцять хвилин на дванадцяту. То що ж це виходить? Якщо припустити, що відразу після розмови Стьопа притьмом кинувся на аеродром і досяг його, скажімо, через п’ять хвилин, що, між іншим, також неможлива річ, то виходить, що літак, тієї ж миті знявшись, за п’ять хвилин подолав більш ніж тисячу кілометрів? Отже, за годину він долає понад дванадцять тисяч кілометрів!! Такого не може бути, отож його нема в Ялті! Що ж залишається? Гіпноз? Ніякого такого гіпнозу, щоб пошпурити людину за тисячу кілометрів, на світі немає! Виходить, йому мариться, що він у Ялті! Йому-то, можливо, і мариться, а Ялтинському карному розшукові теж привиджується?! Ні, ні, вибачайте, це щось неможливе!.. Але телеграфують вони звідти? Обличчя фіндиректора було воістину жахливе. Клямку дверей ззовні в цей час крутили й смикали, і чути було, як кур’єрша за дверима відчайдушно кричала: